– Не говори дурниць! Як тобі не соромно?
– Іди звідси. Я тебе прошу. – Ви заплющуєте очі. «Я не хотів. Палата тому свідком. Вона сама почала. Перша. А я ж хотів якнайкраще. Але хіба з нею це можливо?!»– вистукує гіпертонічний пульс у ваших скронях. Дружина, розмазуючи туш і пудру на щоках, виходить з палати, як із зали суду.
Тільки тепер ви відчуваєте, що лікарі не на жарт кинулися вас капітально ремонтувати, хоч і гарантійних талончиків не дають. Всі сили кинуті на різні там стрептококи, стафілококи і кишкову палочку, яких навіть двічі перепаленою цеглиною з одного маху не заб'єш. А ще ж он стоїть пляшечка неокомпенсану.
– Цікаво, а для чого це?
Ви берете у руку посудину і читаєте: «6%-й стерильний розчин понівініл-пірамідону в дикстрозному розчині ізонічної крові».
Як все ясно, все зрозуміло, доступно навіть такому смертному, як ви. Ясніше не скажеш, хоч би хотів.
Хіба що так: «Між странгуляційною і обтураційною непрохідністю колон асценденс із вентральної мезодерми формується дві ламіни перієталіс і вісцераліс, з'єднуючись з мезенхімою, не утворює ні однієї брижейки, як мезентеріум дорсаліс, так і мезентеріум вентраліс. Але при ілеоцекальній інвагінації, яка складається з п'яти-семи циліндрів і дивертикула Меккеля, спостерігаються хронічні й рецидивні форми інвагінації». Це хоч зрозуміло. Не ясно тільки, які функції виконують у вашому організмі циліндри.
– Щось циліндри перебої дають, – скаржитесь ви, звертаючись до асистента.
– Аритмія, – відповідає він, накачуючи вас фіолетовим розчином за допомогою великого, як насос, шприца. – Це не страшно.
Виявляється, що в хірургії слова «це не страшно», «це не смертельно» вживаються хірургами, асистентами, доцентами і професорами частіше, ніж антибіотики.
– Валерію Андрійовичу, у мене після уколів почалося затвердіння.
– Маленький інфільтрат. Це не страшно. Скажіть медсестрі, хай покладе на ніч грілочку.
– Сергію Івановичу, в мене після кварцу утворилися страшенні опіки.
– Це не смертельно. Хай на ніч сестра змастить вазелінчиком або ще краще – кефіром.
– Федоре Тихоновичу, – кажете ви. – У мене в цю ніздрю зонд не проходить.
– Це не страшно. Скажете медсестрі, хай покличе вухо-горло-носа. Він подивиться. Може, вона у вас скривлена. Вставимо тоді в ліву.
– Юлію Вікторовичу, у мене після «капельниці» на нозі вени опухли.
– Маленький флебіт. Це не смертельно. Скажете медсестрі, хай покладе компрес. З мазі гепарину або краще мазь Вишневського. Трохи неприємний запах, риб'ячим жиром пахне, але я особисто люблю мазь Вишневського. Розсмокчеться.
– Іване Гвідоновичу, – кажете ви, коли надходить черга. – Від цих уколів я не можу ні сісти, ні лягти.
Вас починають обмацувати. У тих місцях, куди робили ін'єкції, у вас з'явилися якісь кульки: затверділі і болючі, як шпички білої акації.
– Інфільтрати, – каже по-вченому доцент. – Нам ще тільки цього не вистачало, – заявляє він так, ніби ті інфільтрати вискочили не у вас, а у нього. – Негайно дві грілки і по обидві сторони. А на завтра знову капельницю. Організм ослаб.
Сестра мчить негайно за грілкою, але ви розумієте, що слово «негайно» у хірургії часто прирівнюється до побутових «хвилин п'ять почекай», і тому спокійно заплющуєте очі й думаєте, як би хоч сьогодні заснути без допомоги таблеток і уколів. Нарешті вам приносять теплу коричневу гуму і кладуть її куди слід. І раптом ви кричите:
– Сестра, сестра!
– Що там ще трапилося?!
– Сестричко, коли настане ранок? – цікавитесь ви, добре усвідомлюючи, що ще не наступив навіть вечір.
– Ви тут, як на курорті. Вже переплутали, де ранок, де вечір. Коли робочий день, коли вихідний. От життя! – багатозначно каже вона, вводячи вам вечірню порцію промедолу чи пантопону.
Розділ X. Як морально підтримувати хворого
Оскільки ви ще не в змозі давати безплатних консультацій і порад новоприбулим, запевняючи їх, що апендицит – це найпростіша операція, якщо не дає ускладнень, до вас у палату, як до людини, якій залишилося витоптати рясту менше, ніж ви уже витоптали, з ранку до вечора йдуть консультанти: терапевти, урологи, фтизіатри, отолярингологи, фізіотерапевти, окулісти, невропатологи, ендокринологи, онкологи, нейрохірурги і, звичайно, колишні ваші товариші по палаті, яких виписали, а вас залишили одного до наступного операційного дня чи екстреного випадку.
Останні, як ніхто, вас морально підтримують, втішають, приносять журнали з модними дівчатами без іноземного одягу і постійно запитують, ніби самі не бачать: