– Ну, як?
– Оце з апендицитом?! – дивуються ті, яким історія ваших операцій відома ліпше, ніж вам.
– Уже без нього, – криво посміхаєтесь ви.
– Я розумію. Але ж казали, що апендицит – легка операція.
– Як кому.
– Це правда. Легка для того, хто під ножем не був. А скільки після цього апендициту вмирають! Особливо коли роблять повторні операції.
Ви заплющуєте очі, але тільки на мить.
– Тобі щось принести? – питають ті, що ще вчора лежали поруч вас.
– Спасибі, нічого. У мене все є, – киваєте ви в бік капельниці, яка тим часом акуратно виконує свої функції.
– Ти герой! Винести таких дві операції! Хірурги розповідали, що вони вже не вірили в твоє повернення до нашої палати. Ми цікавилися, чи скоро тебе переведуть до нас. Там твоє ліжко досі ніким не зайняте. Але ти не падай духом. Може, все буде гаразд.
– Як це «може»?– сердитеся ви. – Я, здається, вже вижив!
– Це ти скажеш тоді, як мине четвертий день після операції.
– Який четвертий? – насторожуєтесь ви.
– Ну, четвертий. Після операції. Критичний, – пояснюють вам товариші. – Це найстрашніше.
– Та невже?! А я думав – найстрашніше позаду,
– Ти що? Найстрашніше попереду. Під наркозом не так страшно помирати, як при свідомості, – пояснює товариш, начебто йому вже доводилося проробляти і те, й друге. – Сьогодні який у тебе день?
– Другий. Після повторної.
– Отже, четвертий наступить у середу. Якраз футбольний день. Наші з «Ейндховеном» грають. От би й голландцям дали, як «Бурсаспору». Цікаво буде подивитися. Якщо виживеш, ми тобі рахунок скажемо. Не хвилюйся. Тобі зараз особливо це шкодить. Не переживай. Не в усіх післяопераційна криза закінчується некрологом на четвертій сторінці. У тебе в цей день може початися що? Пневмонія, одностороння чи двостороння, сухий або мокрий плеврит. Може здати серце, ти можеш задихнутися.
У вас в очах починає рябіти, як на карнавалі після доброї випивки.
– Але навіть якщо ти й четвертий день пройдеш, – глухо, наче крізь віконні штори, долинають до вас голоси, – все одно є ще один критичний день. Сьомий. Коли й він мине, тоді...
Та товариш не закінчує, бо до палати заходить ще хтось.
– Що тут за збори? – чується владний голос Сергія Івановича. – Безплатні консультанти?! Ану, хлопці, негайно звільніть палату. Йому тут і так нічим дихати. Раз, два, три, чотири... Ого! Дж п'ять чоловік...
«Остроградський, – думаєте ви про Сергія Івановича. – Без цифрових даних не може, як і без операцій».
– Ну, як? – цікавиться він.
– Та неважно, – напускаєте на себе смутку.
– Чого раптом?
– У голові потемніло. Перед очима кола.
– Після консультантів?! Сестра, – звертається він до медсестри. – Сюди не впускайте жодного хворого. Теж мені спеціалісти, – про все догадується він. – Кола які: рожеві, білі, жовті, оранжеві? Ну, раз, два, три?
– Сині з червоним.
– Це не страшно. Зараз переллємо грамів двісті крові, і все стане на своє місце. Слава богу, кров у вас «куркульська».
– Як «куркульська»? – ображаєтесь ви.
– Четверта група. Вам вливати можна будь-яку, а от вашу – нікому. Хіба що таким, як ви. Ну, одужуйте. Один, два, три дні пройде, і в ту палату переведем.
– Скажіть, – дивитеся ви йому в очі, як підсудний на прокурора, – а критичний день у мене коли?
– Ніякого критичного дня. У вас все проходить нормально.
– А сьомий? – не заспокоюєтесь ви.
– Що «сьомий»?
– Теж критичний?
– Тільки не для вас. Ви можете почувати себе на коні. Не беріть зайвого в голову. Голова повинна бути чиста, як шлунок.
Після обіду до вас у палату привозять ще одного прооперованого. Ви одразу визначаєте, що далеко куцому до зайця. Так і йому до вас. Операція, очевидно, легка, робили під місцевим наркозом. Привезли в палату, лежить на животі.
Коли медсестра залишає палату, щойно привезений товариш підбирає під себе подушку й запитує:
– У тебе що?
– Апендицит.
– Один?
– Як – «один»? – зло дивитеся ви на нього, чи, бува, не насміхається. Але на його обличчі ні найменшого натяку навіть на приховану іронію. – Як це – «один»?
– Дуже просто, – дивується в свою чергу він. – Один апендицит чи два?!
– Один, – відповідаєте ви. – Але операцію робили двічі...
– Тоді все ясно, – набирає він вченого вигляду. – Давно лежиш?
– Уже півмісяця, починаючи з першої операції...
– Ну, тепер набирайся сил і терпіння. Прокантуєшся не менше півроку. Це як мінімум. А так місяців вісім, не менше. Таке і в мене було. Дев'ять місяців провалявся. Але я повніший за тебе. Довше заживало. Ти худий. Може, пройде й швидше. А втім, хто його зна. Як у кого. Горілку п'єш?