– Скажіть, будьте такі ласкаві, – зустріли мене біля дверей (на одній же площадці живемо) Філарет Карлович і Марія Павлівна. – Ви нікуди не збираєтесь через день-два їхати?
– Ні, – твердо, категорично і навіть трохи грубувато відповів я. – Ні через день, ні через тиждень і навіть через місяць. Я сидітиму дома.
– Господи, як це чудово. Нам просто пощастило. Чи не так, Тезій? – звернулася Марія Павлівна до Філарета Карловича. – Ви не дивуйтесь. Ці слова адресуються не вам, – пояснила вона мені. – Тезій – це я так називаю Філарета Карловича. По-домашньому.
Його мама хотіла, щоб він звався Тезій, а тато – щоб тільки Філарет. А сам Тезій тоді ще в цьому не розбирався. Тому в нас такий різнобій.
– А ми якраз зібралися у відпустку, – додав Філарет Карлович.
«Слава тобі господи, – подумав я. – Хоч цей місяць спокійно відпочину».
– А ви випадково у відпустку не їдете? – вела далі все тим же медовим голосочком Марія Павлівна.
– Не їду, – оптимістично посміхався я про себе думав: «Тепер ви вже мене нікуди не затягнете. Валізи й рюкзаки до поїзда я вам не понесу. Я вам не вантажник. Знайшли енциклопедисти примітива». – Не їду і навіть не збираюсь, – обпершись об одвірок, посміхався я.
– Це просто прекрасно. Прекрасно – не те слово. Це просто чудово! – захоплено вигукує Марія Павлівна, і я ціпенію: «Невже й цього разу купився? Невже хочуть, щоб я зі своєю паховою грижею ніс їм валізи аж до привокзальної площі?»
– Як добре, що ми маємо такого милого й такого доброго сусіда, як ви, – продовжувала тим часом вона. – Ми просто щасливі. Ви єдині в цьому будинку, на кого можна покластися, як на себе. Ви нас виручите! Тезій в цьому навіть не сумнівається... Чи не так, Тезій?
– Це справді так. Я про де сказав Мані ще вчора увечері: «Анатолій Денисович – і більше ніхто». Таких людей, як ви, тепер нема. Ви рідкість. Ви, Анатолію Денисовичу, можна сказати, унікум.
Я розгубився остаточно. У мене перехопило дух, і в перші хвилини я не знав, що й сказати. Тим більш, я не відав, про що власне йдеться і як далі себе поводити.
– Ми вам його зараз принесемо, – промовила Марія Павлівна. – Нехай він цей місяць побуде з вами. Він такий тихий, сумирний, малесенький, ніжний. Ми його можемо довірити людині, в якої таке чутливе і щире серце, як у вас. Не хвилюйтесь, його вже не треба годувати з соски...
– Кого?! – перепитав я таким голосом, ніби саме цієї миті мені у холошу раптом ускочив вуж. Більше я не вимовив ні слова.
– Зевса! Нашого ніжного і маленького Зевса. Він уже все їсть сам. Майже все. Тезій, принеси, будь ласка, Анатолію Денисовичу нашого Зевса. Треба вас, Анатолію Денисовичу, познайомити. Він не може вам не сподобатися.
Поки Марія Павлівна дає останні (так мені здається) інструкції і настанови, Філарет Карлович приносить Зевса і передає до моїх рук.
– Не бійтесь. Тримайте його вільно. Спинку ви йому не переламаєте, – радить вона. – Ви краще на нього гляньте. Подивіться, який він розумненький і вродливий. А очі! Які у нього зелені, розумні очі, а як він на вас дивиться!
Просто по-дорослому. Правда, Зевс чимось схожий на Тезія?
– Щось є, – несміливо кажу я, відставляючи про всяк випадок подалі від Зевса голову.
– А подивіться, який у нього хвіст! Як у справжнього ангорського кота. Ух, ти мій розумненький! Мій інтелектуальчик, як каже Тезій. Дайте мені його, Анатолію Денисовичу. На секундочку, – каже вона. – Хоч на мить.
Марія Павлівна бере Зевса в руки, гаряче цілує його в лобик і повертає назад.
– Від вас не вимагається ніякого особливого за ним догляду, – продовжує вона. – Зевс любить гратися сам. Ви йому тільки дайте м'ячик від пінг-понгу або ще краще – клубочок вовняних ниток. Але, ради бога, не надувайте для нього гумових кульок. Будь-якого кольору. Вони лопаються, і Зевс дуже лякається. У нього ж вроджений порок серця. Лікарі кажуть, це тимчасове. Він переросте. І дуже прошу вас: не випускайте його на вулицю. Вулиця погано впливає на котів. І ще одне: на цей період ні від кого не беріть на квартиру собак. Зевс їх не переносить. Навіть учених. Він їх боїться, як вогню і дусту. Окрім того, собаки шкідливо діють на його нервову систему... Тезій, а чого ж ти стоїш?! Неси негайно сюди совок, віник і відерце з пісочком.
Коли Філарет Карлович вручив мені це причандалля, я, здається, побілів з остраху.
– Це все віднині у вашому розпорядженні, – посміхнулася Марія Павлівна й урочисто вручила мені вищеназвані речі. – Якщо вам буде щось не ясно, то ви напишіть нам: Крим, Євпаторія, Головпошта, до запитання. Бажаємо вам усього найкращого!