Якось йому забаглося нагодувати за один день геть усіх тварин світу, та коли обід уже був готовий, з морської безодні виринув незнаний звір і в три ковтки пожер увесь той харч.
Сулейман-ібн-Дауд страшенно здивувався і спитав:
— О Звіре, хто ти такий?
І Звір сказав:
— О повелителю, нехай продовжиться твоє життя на віки вічні! Я — найменшенький з тридцяти тисяч братів, і живемо усі ми на дні морському. До нас дійшли чутки, що ти збираєшся нагодувати звірів з усього світу, і брати послали мене спитати, коли буде готовий обід.
Сулейман-ібн-Дауд здивувався ще дужче і сказав:
— О Звіре, ти з’їв увесь обід, що я його приготував для звірів цілого світу!
І Звір відповів:
— О повелителю, нехай продовжиться твоє життя на віки вічні! Невже ти справді гадаєш, що то був обід? Там, звідки я прийшов, кожен із нас з’їдає удвічі більше, і то щоб тільки заморити черв’ячка.
Тоді Сулейман-ібн-Дауд упав долілиць і сказав:
— О Звіре! Я влаштував той обід, щоб похвалитися, який я великий та багатий володар, а не заради того, щоб зробити добро всім звірам світу. Тепер мені соромно, і це мені буде наука.
Сулейман-ібн-Дауд був справді мудрий чоловік, моє серденько. Після того він уже ніколи не забував, що хвастощі — то нерозумна штука.
Досі була приказка, а тепер почнеться сама казка.
У Сулеймана-ібн-Дауда було дуже багато жінок. У нього було аж дев’ятсот дев’яносто дев’ять жінок, а до них ще й красуня Балкіс. І всі вони жили у великому золотому палаці посеред чудового саду з водограями.
Насправді Сулейману-ібн-Дауду були ні до чого оті дев’ятсот дев’яносто дев’ять жінок, але за тих часів був звичай, щоб чоловіки мали якнайбільше жінок, а володар мав мати їх іще більше, аби показати, що він є володар.
Декотрі з тих жінок були гарні, вродливі, а декотрі просто бридкі та жахливі. І бридкі та жахливі завжди сварилися з гарними та вродливими, і від того гарні та вродливі теж ставали бридкі та жахливі, і тоді вони усі гуртом сварилися з Сулейманом-ібн-Даудом, і в Сулеймана-ібн-Дауда макітрилася голова.
Тільки красуня Балкіс ніколи не сварилася з Сулейманом-ібн-Даудом. Вона його дуже любила. Сидячи в своїх роззолочених покоях чи гуляючи в саду при золотому палаці, Балкіс тільки й думала про нього, і її щиро засмучував султанів сум.
Звісно, аби Сулейман-ібн-Дауд захотів крутнути персня на своєму пальці й покликати джинів та ефірів, вони миттю обернули б усіх дев’ятсот дев’яносто дев’ять сварливих жінок на білих верблюдиць, або на хортиць, або ж на гранатові зернятка. Та Сулейман-ібн-Дауд вважав, що то були б хвастощі. Отож, коли султанші затівали сварку, він тишком-нишком тікав у найтемніший закуток саду і на чім світ стоїть проклинав той день, коли з’явився на цей світ.
Одного разу, коли султанші — геть усі дев’ятсот дев’яносто дев’ять султанш — зчинили в золотому палаці гармидер аж на три тижні, Сулейман-ібн-Дауд чкурнув, як завжди, в сад, шукаючи собі тиші та спокою. І там, під помаранчевим деревом, він уздрів красуню Балкіс, і Балкіс була щиро засмучена, через те що був глибоко засмучений її повелитель.
І Балкіс сказала:
— О мій повелителю, світло очей моїх! Крутни свій перстень на пальці і покажи отим султаншам з Єгипту, Месопотамії, Персії та Китаю, що ти всемогутній і грізний володар.
Але Сулейман-ібн-Дауд лише похитав головою і сказав:
— О голубко моя, радість і щастя мого життя! Чи ти забула про звіра, що вийшов з морської безодні і посоромив мене перед усіма звірами світу за мою пиху? Якщо я й тепер завеличаюсь перед отими султаншами з Персії, Єгипту, Абіссінії та Китаю тільки тому, що вони надокучають мені, я провалюсь від сорому крізь землю.
І красуня Балкіс сказала:
— О повелителю мій, скарб душі моєї! Що ж ти робитимеш?
І Сулейман-ібн-Дауд сказав:
— О моя рибонько, втіхо серця мого! Я терпітиму й далі все, що судилось мені терпіти в пазурах оцих дев’ятисот дев’яноста дев’ятьох жінок, які не дають мені дихати своїми нескінченними чварами.
І він побрів понуро поміж лілей, поміж мушмул, поміж троянд, канн та запашного імбиру і прийшов до великого камфорного дерева, що так і звалось камфорним деревом Сулеймана-ібн-Дауда.
А красуня Балкіс тим часом сховалася серед високих ірисів, та строкатолистого бамбуку, та червоних лілей за камфорним деревом так, щоб бути ближче до свого коханого чоловіка, до Сулеймана-ібн-Дауда.
Аж раптом під дерево прилетіли два метелики, і ті метелики сварились між собою. Сулейман-ібн-Дауд почув, як один із них сказав другому: