Та ось розпашілий, захеканий Метелик знову метнувся у затінок камфорного дерева і сказав Сулейману-ібн-Дауду:
— Вона хоче, щоб я тупнув! Вона хоче побачити, що з того вийде! О Сулейман-ібн-Дауд, адже ти знаєш, що з того нічого не вийде, і тепер вона ніколи не повірить жодному моєму слову. Вона сміятиметься з мене, поки я житиму.
— Ні, братику, — сказав Сулейман-ібн-Дауд, — більше ми не дамо їй сміятися з тебе.
І він крутнув перстень на пальці — не ради того, щоб похвалитися своєю могутністю, а тільки заради Метелика, і — чудо із чудес! — тієї ж миті з-під землі вискочило четверо велетенських джинів.
— О слуги мої,— сказав Сулейман-ібн-Дауд, — коли оцей пан, що сидить на моєму пальці (бо нахабний Метелик і справді там сидів), тупне лівою передньою ногою, ви понесіть мій палац і сад з громовим гуркотом аж ген за хмари. А коли він тупне знову, ви обережно поставте все на місце.
— Тепер, братику, — додав він, — повертайся до своєї жінки і тупай собі на здоров’ячко.
Метелик прилетів до жінки, а та все не вгавала:
— Ну спробуй, тупни! Ага, боїшся! Ну тупни, тупни.
А Балкіс побачила, як чотири могутніх джини взялися за чотири кінці саду, посеред якого стояв палац, і аж заплескала тихесенько в долоні.
«Нарешті,— сказала вона сама собі,- нарешті Сулейман-ібн-Дауд заради Метелика зробить те, що давно мав би зробити заради власного спокою, — тепер сварливі султанші натерпляться страху».
І тут Метелик тупнув ногою.
І враз джини підхопили палац та сад і понесли високо, високо вгору, і грізно загуркотів грім, і все зникло у непроглядній пітьмі.
А Метелиха пурхала в темряві і слізно благала:
— Ой-ой, я більше не буду! Пробач, що я таке казала. Поверни сад на землю, любий мій чоловіченьку, і я ніколи тобі не перечитиму.
Метелик злякався не менш за свою Метелиху, а Сулейман-ібн-Дауд так сміявся, що кілька хвилин не міг промовити й слова. Нарешті він перевів подих і прошепотів Метеликові:
— Тупни, братику, ще раз, поверни мені палац, о найбільший з усіх чародіїв!
— Так, поверни йому палац, — сказала Метелиха, пурхаючи в темряві, неначе міль. — Віддай йому палац і більше не вдавайся до такого страшного чародійства.
— Ну, гаразд, — сказав Метелик з удаваною недбалістю. — Ото бачиш, як до мене чіплятися. Мені-то однаково, я звик і не до таких див. Але ради тебе і ради Сулеймана-ібн-Дауда я поставлю усе на місце.
І він знову тупнув, ї тієї ж миті джини опустили палац та сад на землю, та так обережно, що не було й чути. Сонце яскраво осяяло густо-зелені крони помаранчевих дерев, прекрасні водограї дзюркотіли серед рожевих єгипетських лілей, пташки заливалися співами, а Метелиха лежала під камфорним деревом, ледь ворушачи крильцями, і злякано лепетала:
— Я більше не буду! Я більше не буду!
А Сулейман-ібн-Дауд від сміху просто не міг говорити.
Він знеможено відкинувся назад, гикнув і, посварившись на Метелика пальцем, сказав:
— О великий чарівниче, для чого було повертати мені палац, коли ти вбиваєш мене сміхом!
Аж тут почувся страшний лемент. То всі дев'ятсот дев’яносто дев’ять султанш з криком та вереском вибігли з палацу, кличучи за собою своїх дітей. Вони дріботіли рядами по широких мармурових сходах, і в кожному ряду було по сто душ.
А мудра Балкіс пішла їм назустріч і спитала:
— Що вас наполохало, о султанші?
Вони зупинились на широких мармурових сходах рядами, і в кожному ряду було по сто душ, і всі в один голос сказали:
— Що налякало? Ми жили собі мирно та тихо у золотому палаці, аж раптом як стій палац зник, і ми опинились у страшній непроглядній пітьмі. І загуркотів грім, і в темряві почали літати джини та ефріти. Ось що наполохало нас, головна султаншо. І ми такого страху набралися, такого страху натерпілися, що від того страху нам ще й досі ой страх як страшно.
Тоді Балкіс, перша красуня серед цариць, єдина кохана дружина Сулейман-ібн-Дауда, володарка Сабеї та золотоносних річок Півдня від пустелі Сін аж до веж Зімбабве, Балкіс, що була майже така мудра, як сам наймудріший серед мудреців Сулейман-ібн-Дауд, тоді оця Балкіс сказала:
— Заспокойтеся, о султанші! То один метелик пожалівся на свою дружину, яка весь час з ним сварилась, і наш повелитель, Сулейман-ібн-Дауд, трохи провчив її, щоб вона була сумирніша та покірливіша, бо метелики дуже цінують ті чесноти.