Бо Моряк був до того ж ір-лан-дець!
І ступив він на прибережну рінь, і подався додому, до рідної мами, яка дозволяла йому бовтати у воді ногами. А згодом він одружився та й зажив щасливо. І Кит так само. Але від того дня, як йому в горлянці поставили грати, котрих він не міг ні викашляти, ні проковтнути, Кит уже не їв нічого, крім дуже, дуже дрібної рибки.
Ось чому теперішні кити ніколи не ковтають ані дорослих людей, ані малих дітей.
А ота мала Хитрунка Рибка втекла і сховалася в мулі під порогом екватора. Вона боялася, що, може, Кит розгнівався на неї.
Моряк забрав додому свій великий складаний ніж. Він зійшов на берег у своїх синіх полотняних штанях. Але підтяжок, звісно, на ньому не було, бо ними він зв’язав грати.
СЛОНЕНЯ
В далекі й давноминулі часи, моє серденько, Слон зовсім не мав хобота. У нього був лише пухкенький землисто-чорний ніс, завбільшки з добрий черевик.
Він міг ним крутити в різні боки, але не міг нічого підняти чи взяти.
Та ось народився ще один Слон. І це вже був інший Слон, маленький Слоник великого Слона, коротше кажучи — Слоненя, в якого цікавість була просто-таки невситима, а це означає, що воно чіплялося до кожного з безліччю надзвичайно ввічливих запитань.
І жило це Слоненя в Африці, й цілу Африку воно заповнило своєю невситимою і надзвичайною ввічливою цікавістю.
Питало Слоненя свою довгоногу тітку Страусиху, чому в неї пера ростуть саме на хвості, і довгонога тітка Страусиха штурхала його за це своєю твердою-твердою кігтистою ногою.
Питало Слоненя свого довготелесого дядька Жирафа, чому в нього шкіра вся в плямах, і довготелесий дядько Жираф брикав його своїм міцним-міцним копитом.
І все ж Слоненя було сповнене своєї невситимої цікавості!
І все ж воно так и сипало безліччю своїх надзвичайно ввічливих запитань!
Питало воно свою товсту тітку Гіпопотамиху, чому в неї червоні очі, і товста тітка Гіпопотамиха стусала його своєю широкою-широкою ратицею.
Питало воно свого волохатого дядька Павіана, чому дині мають саме такий смак, і волохатий дядько Павіан давав йому ляпаса своєю волохатою лапою.
І все ж таки Слоненя було сповнене своєї невситимої цікавості!
І все ж воно так і сипало безліччю своїх надзвичайно ввічливих запитань!
Слоненя питало всіх і про все, що воно тільки бачило, чуло, відчувало, нюхало чи до чого торкалось, — і всі дядьки й тітки неодмінно били й стусали його.
І все ж таки Слоненя було сповнене своєї невситимої цікавості!
І все ж воно так і сипало безліччю своїх надзвичайно ввічливих запитань!
Одного чудового ранку, в самісінький розпал весняного свята Рівнодення, невситимо цікаве Слоненя вигадало нове цікаве для нього запитання, з яким воно раніше ні до кого не зверталось. Воно запитало:
— А що Крокодил їсть на обід?
І всі в один голос грізно гукнули:
— Цить!
Й одразу ж усі разом дали йому доброго чосу.
А коли його перестали шльопати, Слоненя пішло собі геть.
І прийшло воно до пташки Колоколо, що сиділа на колючому, як глід, кущі, що звався кущем Пожди-трохи-не-спіши, та й пожалілось:
— Мій тато відшльопав мене, і моя мама від-шльопала мене, і всі мої тітки й дядьки відшльопали мене за мою невситиму цікавість. І все ж таки я хочу знати, що Крокодил їсть на обід?
І пташка Колоколо просюркотіла йому співчутливо-сумовитим голоском:
— Іди до величезної брудно-зеленої, мулко-грузької річки Лімпопо, береги якої геть поросли деревами, що нищать лихоманку, — там ти дізнаєшся.
2
Сорок вест і п’ятдесят норд — тобто сорок градусів західної довготи і п’ятдесят градусів північної широти, про які мовиться у казці. Не забудьте розшукати це місце на географічній карті!