Выбрать главу

Тоді Чоловік сказав:

— Ну, гаразд, але ж вона не укладала умови ні зі мною, ні з іншими чоловіками, які житимуть після мене.

Сказавши так, він скинув обидва чоботи, взяв свого кремінного тесака (це вже три речі), потім приніс поліняку й сокиру (це вже п’ять речей) і, поклавши все це поруч себе рядком, звернувся до Кішки:

— Тепер ми укладемо нашу умову. Якщо ти не ловитимеш мишей, коли будеш у Печері, —завжди, завжди і завжди, — то я кидатиму в тебе оцими пятьма речами, тільки-но тебе побачу, і так робитимуть усі інші чоловіки після мене.

— Еге, — сказала Жінка, що все це уважно слухала, — Кішка дуже розумна, але Чоловік мій розумніший за неї.

Кішка полічила всі п’ять речей (вони їй здалися вельми замашними) й сказала:

— Я ловитиму мишей, коли буду в Печері, завжди, завжди і завжди. Але все ж таки я — Кішка, що гуляє, як сама собі знає, І всі місця однакові для мене.

— Та лише тоді, коли мене немає поблизу, — сказав Чоловік. — Коли б ти не сказала оцих останніх слів, я б заховав усі ці речі назавжди, назавжди і назавжди, але тепер я кидатиму в тебе двома чобітьми й кремінним тесаком (трьома речами) щоразу, коли зустріну тебе. І так робитимуть усі інші чоловіки після мене.

Тоді озвався Пес:

— Одну хвилинку. А вона ж іще не уклала умови зі мною та всіма іншими собаками, які житимуть після мене.

І, вищиривши зуби, Пес звернувся до Кішки:

— Якщо ти не будеш ласкава до Дитини, коли я в Печері — завжди, завжди і завжди, — то я ганятимусь за тобою і таки спіймаю, а як спіймаю, то покусаю. І так робитимуть усі інші собаки, що житимуть після мене.

— Еге, — сказала Жінка, яка все слухала, — Кішка дуже розумна, але Пес розумніший за неї.

Кішка полічила зуби в псовій пащі (вони здалися їй дуже гострими) і сказала:

— Я буду ласкава до Дитини, коли я в Печері, якщо вона не дуже боляче смикатиме мене за хвіст — завжди, завжди і завжди. Але все ж таки я — Кішка, що гуляє, як сама собі знає, і всі місця однакові для мене.

— Тільки тоді, коли немає мене поблизу! — додав Пес. — Коли б ти не сказала останніх слів, я зціпив би свої зуби назавжди, назавжди й назавжди і не чіпав би тебе. А тепер я заганятиму тебе на дерево щоразу, як тільки побачу; І так робитимуть усі інші собаки, що житимуть після мене.

Тоді Чоловік пожбурив у Кішку свої два чоботи й кремінного тесака (усього три речі), і Кішка дременула з Печери, а Пес загнав її на дерево.

І з отого самого дня та й понині — чуєш, моє серденько? — з кожних п’яти чоловіків троє неодмінно жбурляють у Кішку всім, що трапиться їм під руки, а всі справжні пси заганяють її на дерево.

Але Кішка теж виконує свою обіцянку. Вона ловить мишей, вона ласкава до дітей, коли сидить у хаті й коли діти не дуже боляче смикають її за хвіст. Та, виконавши оці свої обов’язки, у свій вільний час, коли зійде місяць і настане ніч, Кішка йде і гуляє, як сама собі знає, і всі місця тоді однакові для неї. Вона йде собі у Дикі Дрімучі Ліси і видирається там на Дикі Дупласті Дерева або ходить по Диких Дірявих Дахах, помахуючи своїм диким хвостом і гуляючи у своїй дикій самотності.

Кішка співає хороших пісень, Лазить на дерево спритно, Гратися може з клубочком весь день, Схоче — втече непомітно.
Все ж таки Бінкі я дужче люблю, З ним у нас завжди порядок. Бінкі — мій давній і відданий друг, Першого Друга нащадок.
Якщо, наточивши у склянку води, Я змочую лапи кішці (Щоб потім побачити справжні сліди Диких тварин на доріжці),
Кішка пручається, рветься із рук, Нявкає, хоче вкусити… А Бінкі — слухняний, покірливий друг, З ним можна усе робити.
Ввечері кішка, мов люблячий звір, Треться мені об коліна. Тільки ж я ляжу — прожогом надвір Мчить вона, вигнувши спину.
І вже аж до ранку (нечувана річ!) Бігає десь це ледащо, А Бінкі хропе біля мене всю ніч, Отже, він друг мій найкращий.

ЯК БУЛО НАПИСАНО ПЕРШОГО ЛИСТА

Колись дуже давно, ще в незапам’ятні часи, жив на світі доісторичний чоловік. То був не ют, і не англ, і навіть не дравід, серденько моє, хоч він міг бути і ютом, і англом, і навіть дравідом. Але це байдуже. Він був просто первісним чоловіком, і жив печерно в первісній Печері, і майже не носив одягу, і не вмів ні читати, ні писати, та ще й не хотів цього вміти, і коли не бував голодний, то почувався цілком щасливо. Звали того чоловіка Тегумай Бопсулай, що означало: «Чоловік-який-спершу-зважає-а-потім-ступає», але ми, серденько моє, зватимемо його просто Тегумай — так коротше.