Вона дуже оригінальна, але хай би її будівника колихало вдень і вночі за таку його творчість!
Далі.
Візьмімо наші крамниці.
Щоб дорівняти їх до берлінських, треба небагато.
А саме: ціни на крам, виставлений у вітринах, треба ставити якнайдешевші.
А як хто з покупців зайде в крамницю й вимагатиме таку річ, як на вітрині, треба говорити:
— Нема! Залишилась одна тільки для вітрини, але вона не продажна! Є такі самі, трішечки, правда, не такі, а ліпші, з кращого матеріялу, такого самого кольору, але дорогші карбованців на десять!
І зразу вивалювать увесь крам перед покупцем, і говорити, говорити, говорити.
Ошарашений покупець обов'язково купить, не те, що йому треба, не те, по що він прийшов, і заплатить грубі гроші.
Далі.
Упорядкувати слід наших візників.
Наряджати їх у циліндри й лівреї не будемо, хай так у жіночих старих пальтах і їздять, а от що треба зробити.
Треба, щоб на конях, которі кусаються, висіла така табличка:
Я знаю, що скучно буде тоді нашим візникам стояти на біржі.
То він стоїть і розважається.
Коли підходить до його кусючої коняки громадянин, він сидить на козлах й усміхається.
Мовляв:
— Підійди-підійди, занудо, вона тібє гризаньот! Вона тібє покажіть, як близько до коней підходить!
Підійшов громадянин. Кобила вуха прищулила:
— І-і-і-і!
І до пасажира.
А «ванько»!*
— Тррр! Та куди ж ти лєзіш? Повилазило, што лошадь строгая? Тррр! Лазять тут, зарази!
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
А взагалі наші харківські візники кращі. Вони веселіші!
Тут, у Берліні, найняти таксі чи візника — справа дуже проста.
От стоїть гурт їх.
Коли ви підходите й сідаєте до котрого з них в екіпаж, то другий, задній чи передній, підбіжить і одчинять дверці.
Ну, що ж це за робота?
От у нас!
У нас, коли ви наймаєте візника з гурту, то підскакують із кіньми всі! Один одного гатить батогом. І всі вони лавою їдуть на пасажира.
Пасажир, нарешті, вигибаючись як в'юн, ускакує до якогонебудь!
Тоді решта — не пускать того візника, з пасажиром!
Б'ють батогами коня, б'ють екіпаж, а як перехрестить котрий батогом по шляпі пасажира, тоді:
— Я звиняюсь, але моя черга! А він, зараза, лізе!
Лясь!
У нас весело!
Далі.
Кав'ярень на кожному кроці заводити не треба.
Досить буде, коли ми на кожній вулиці збудуємо по літбудинку ім. В. Блакитного,* з бібліотеками хорошими, з концертними залями і з волейболом.
Да... З біліярдом обов'язково, а то що тобі Миша Биковець і Володя Сосюра робитимуть?
— Як з буфетом?
— Обов'язково!
Не знаю, що нам робити з Лопанню, щоб хоч трішки зробити її подібною до берлінської Шпрее.
Самих «естественных надобностей», як видно, замало, бо якби від них залежало Лопанське «многоводіе», то давно б уже і Лопань, і Нетеча, і Харків* повиходили б з берегів, і був би тоді не Харків, а Венеція, чи Харкнеція.
Тут одне з двох треба: або Харків перенести на Дніпро, або Дніпро на Харків.
Розробимо відповідного проєкта та подивимось, що краще й дешевше.
Тільки обов'язково треба проєкта, а не так, що спочатку збудуємо, а потім уже за проєкта візьмемось.
Шуцманів заводити не треба.
Хай будуть наші міліціонери. Надягати на них касок з орлами не будемо, а по гумовій палиці кожному слід дати.
І як би такі гумові палиці вигадати, щоб міліціонер міг нею так і підсадити клієнта, коли той виліз з пиварні, щоб клієнт сам «легенькою парою» поплив до району.
Щоб без пересадок на ваньків і без рукамаханнів з відповідними з боку клієнтури висловами.
Німецькі «аборти»* для Харкова потрібні, як вода.
Обов'язково побудувати!
І побільше!
Не варт будувати місцевий бюджет на тім, що «в неуказаном місці».
Без цього можна перебутися!
Та й як ти його іноді обійдешся без «невказаного» коли на ввесь Харків одне «вказане», та й те або замкнене, або «забарикадоване» так, що треба бути добрим спортсменом олімпійцем, щоб усі ті «барикади» перескакувати!
Далі.
Треба негайно розпочати виробляти всяку «чепуху»: бритви оті, що самі голову одрізують, гребінці, олівці, пудру, ґумі і т. д.
І пустіть. «авслендерів» побільше, хай купують та вивозять усю цю «єрунду».