А взагалі, щоб із Харкова зробити Берлін, треба робити. Не сидіти й не дивитись на небо, думаючи: «чому я не сокіл, чому не літаю», а робити, шукаючи «свою долю» в себе під носом, а не на небі.
У нас тієї «долі» на чотири Німеччини вистачить, так ми ж її не бачимо, ми все ще на небо поглядаємо, повилазило б нам!
Гінденбурґа на президента вибирати не треба! Хай залишається Григорій Іванович!*
«ЇХНІЙ САНАТОРІЙ»
«Їхній» санаторій — це, значить, не наш санаторій, а їхній.
Який же він є, цей «їхній» санаторій? Давайте зовні...
Санаторій зовні — непоганий. Він на березі прекрасного величезного озера.
Озеро його обхоплює з трьох боків, — виходить, отже, що санаторій на півострові.
Він увесь у зелені. Круг його — садок і парк із віковими деревами...
До його веде чудесна каштанова алея, і каштани ті, величезні, столітні, поспліталися між собою могутніми своїми вітами.
Будинок уквітчаний диким виноградом і трояндами.
Перед санаторієм — квіти.
Півколом він обсаджений плазучими трояндами.
Троянди, як раз цвітуть ріжнокольоровими махровими квітами, утворюючи якийсь червоно-біло-жовто-рожевий химерний вінок.
Це був колись поміщицький маєток, що його новий хазяїн, лікар, пристосував до санаторія.
І не помилився новий хазяїн: кращого місця для санаторію не вигадаєш. Ліс, вода, повітря... Тиша...
Не поганий їхній санаторій зовні.
А як насправді — хіба це санаторій?
Подумайте сами.
Чоловіка все таки до півсотні хворих — і один лікар.
А хворі є такі, що потребують спеціяльних методів лікування — і водою, і світом, і електрикою і всякими іншими методами та способами...
І — один лікар.
Громадяни! Санаторій чоловіка на 50 люду — і нема канцелярії!
Я його навіть за санаторій не вважаю.
Нема канцелярії!
Та як же це так?
Я шукав-шукав, як приїхав, канцелярії з написом «Без доклада не заходити» і не знайшов.
Хотів уже вертати, бо що ж воно, думаю собі, за санаторій такий, коли він не має канцелярії.
І зава канцелярії нема, і діловода нема, і скарбника нема, і друкарниця на машинці не стукає!
Граждане! Душу ви мою помилуйте, завхоза нема!
Їй-богу, нема завхоза!
Величезне, санаторійне господарство, не маленький же ж інвентар (та ще який інвентар!), і ніхто їм не завідує...
Ні завхоза, ні помзавхоза, ні канцелярії в завхоза!
Нічого нема!
А санаторій є!
І, кажуть, що постановкою діла це один з кращих санаторіїв біля Берліна, бо його рекомендують кращі берлінські професори.
Каптенармуса, чи як його, і того нема!
Зава кухнею нема!
Дружина директора санаторія їжу для хворих готує!
Факт!
Неймовірно!
Я присусідився якось до милосердної сестри.
Милосердна сестра не німкеня, а шведка, я так саме не німець, — виходить, отже, що ми земляки, — я її й запитую:
— А де ж ваш, — питаю місцьком?
— Вас іст дас місцьком?
—Місцьком — це таке, вроді, — ну, як вам пояснити — таке, що без нього ніяк не можна. От і в нас, у редакції, є місцьком... І взагалі...
Не розуміє...
Тоді я думаю: дай я її про вищу інстанцію запитаю.
— КРК*, — говорю, — у вас є?
— Ніхт ферштейн КРК!
— Ах ти, — думаю, — боже мій, невже й КРК нема?
— Ну, а як же ж конфлікти з адміністрацією і взагалі профрух там, засідання і т. д.
Вона слухала-слухала, потім устала й принесла мені шклянку молока.
— Дізе? Біте шен!
— Ну, нещасна людина!
Я їй про КРК, а вона мені молоко несе. Покивав я сумно головою:
— Скільки ж, — сам собі подумав, — з вами тут треба профсоюзної пророботки.
Бачу, що і сестра, і покоївка і служниця працюють більше, як по 8 годин.
Питаю:
—Ну, а нагрузка? Чи там надурочні як у вас?
Не розуміють.
Нема в них цього.
Узагалі з профроботою слабкувато тут. Нічого! Колись і тут буде.
Підійшов я тоді з другого боку до санаторійного життя.
Хворих почав агітувати.
— Товариші! От уже два тижні, як з вами тут лікуюсь, а ми ще ні разу свого лікаря не били.
Здивувались.
— Чого ви дивуєтесь? Це ж санаторій?
— Санаторій!
— Що ж це за санаторій такий, що лікар і досі не битий? І не «мативирований»?