В його кепка на бакир (я ніколи його не бачив у шляпі) козирьок — набік.
Він править машиною одною лівою рукою.
Сиґналів ніяких. Він проліта повз вози, як вітер...
Своїм «Бенцом» він врізається у суточки поміж возами на дорозі так, що думаєш, що полетять к чортам і вози, і Бенц, а сам летітимеш кулею понад усіма дубами, понад високими соснами.
А він лівою рукою стерно крутне, машину виправить, подивиться на вас і усміхнеться.
На крутих віражах чіпляєшься за його, за дверці, за сусіда, бо, їй-бо, здається, що своєю власною персоною переб'єш стовбур придорожнього берестка.
Я спитав колись у сестри, скільки часу треба їхати автом до Берліна.
2½-3 годині, — вона каже. А д-р Grabley їде годину, а найбільше годину а чвертю.
О першій годині він мчить назад.
Обід.
Подивився, як їдять хворі, пообідав сам, обійшов хазяйство і о третій уже летить знову Бенцом до Баду (це кілометрів 3-5 від санаторія) на вечірнє приймання хворих.
О четвертій мчить назад.
Ви думаєте, що він удень одпочиває?
Ніколи в світі.
Завжди в його робота.
Ось ви його бачите, в якомусь «морському» картузі.
Летить кудись автом.
Прилетів назад, тягне на плечах до озера пудів зо три бензини. Лаштує моторового човна. Уже він моряк.
Уже літає мотором по озеру, а потім подавсь кудись на острів і тягне мотором баржу з сіном. І командує, як капітан.
Привіз сіно, полетів мотором на той берег — одвідати хворого.
Прилітає.
Миє човна, витирає його, заводить у «док».
Піт градом
Дивиться на вас, усміхається й говорить:
— Як багато треба робити, щоб на кусок хліба заробити.
Побіг.
Через п'ятнадцять-двадцять хвилин уже на ньому чобітки з острогами, якась жокейська куртка.
Вже він верхи на коні гарцює.
За ним їде теж верхи докторша, а за ними ціла зграя собачат: англійський доґ, вовк, пудель, і дві такси.
Через годину їдуть уже назад.
Сплигнув з коня, оббіг стайні, коровник, і вже біга з садівником по садку та по городі, щось там дивиться, щось підкопує, викопує, розпоряджається.
Не встигли ви сісти вечеряти, вже його лисина в дверях:
— Маль цайт.[2]
СЕЛО НІМЕЦЬКЕ
Нічого, я тут, у Німеччині, братця, не допойму: чи оце біля мене село, чи не село?
Дворів може з двадцятеро, над озером.
Хазяї, безперечно, хліборобствують, бо, бачу, їздять з плугами, на поле, возять сіно, їздять велосипедами з косами, з граблями. Дівчата кудись їздять з сапачками.
Очевидно, як не справжнє німецьке село, то присілок, чи що.
Я не знаю, чи буде життя в цьому присілку типовим узагалі для селянського німецького життя, через те боюсь узагальнювати його.
А так. коли хочете, розкажу, що воно тут робиться.
Живуть тихо Ні пісень дівоцьких не чути, ні парубоцьких висвистів.
Воріт, вимазаних дьогтем, не бачив, хоч дівчата в кожному дворі такі, що вже пора б ворота помастити.
Пришліть мазницю дьогтю, я їм покажу, як у нас, на Вкраїні, парубкують.
Є дві пиварні, з столиками в садочках. Місцевих пожильців я в тих пиварнях не бачу, держать ті пиварні хазяї спеціяльно для приїжджих із Берліна гостей, бо на озеро, на наше, неділями й святами сила народу з’їжджається
Розпитувався, де самогон тут гонять.
Не гонять.
Що ж ви тоді за село, за таке?! — кажу їм.
Жінки весь час пораються на в городах: полять.
Сільради нема.
Кооператива так само нема.
Є одна бакалійна крамничка “Materialwaren”*, як значиться на вивісці.
В крамниці можна дістати чого хочете, аж до дорогих вин і лікерів.
Крамниця чиста, крам свіжий, добрий.
Мануфактури в крамниці нема.
Біля крамниці, хоч там є і пиво й горілка, бійки ще не було ні разу.
Чоловіки, видко, багато працюють.
Взагалі, по хазяйству.
Усі вони з сигарами в зубах і в якихось таких черевиках, без задників і на деревляній підошві.
Їде на велосипеді, а черевик тільки —
— Хляп! Хляп!
А на велосипедах геть чисто всі. Ну, така, іноді, бабуся їде на велосипеді, що не знаєш, як вона на його видралась. А то бачиш іще таке.
Хлопчисько, років так йому 5-6, на маминому велосипеді котить.
