Мова – тонкий інструмент. В одних устах вона звучить із такою силою, що, кажучи словами І. Франка, "мов трубою, міліони зве з собою", в інших – тільки ріже слух, вона – мов те лушпиння без животворного зерна…
Якої великої ваги надавав наш народ у своїх приказках і повір'ях мові, людському слову! У народі вірили колись, що певним словом, яке мало хто й знає, можна скарби в землі знаходити, й хвороби та всякі недуги лікувати, й від лихої людини та звіра оборонитись. "Ласкавими словами й гадюк чарують", – каже одна українська приказка, а друга додає: "Слово – не стріла, а глибше ранить". "Гостре словечко коле сердечко", "Сказаного й сокирою не вирубаєш", "що вимовиш язиком, того не витягнеш волом", – запевняє народна мудрість. Та буває часом і таке, що могутній чинник дії на людський розум і серце обертається на ніщо, – тоді в народі кажуть: "Меле таке, що й купи не держиться", "Лепече, як той пустий млин", "Не тямить голова, що язик "лепече". І. Франко в одному вірші писав:
Однією й тією ж мовою, незважаючи на красу її чи немилозвучність, можна, виходить, і полову віяти, й святий вогонь викрешувати. Усе залежить від того, як хто вміє володіти цим чарівним інструментом, що ним є мова.
Правильно й чисто говорити своєю мовою може кожний, аби тільки було бажання. Це не є перевагою вчених–лінгвістів, письменників або вчителів–мовників, це – не тільки ознака, а й обов'язок кожної культурної людини. Культурними в нас мусять бути всі, незалежно від того, працює людина розумово чи фізично.
Мова кожного народу не становить якоїсь відмежованої від сусідів, застиглої на віки вічні форми. Як живий організм, вона з часом зазнає певних змін підо впливом історичних, економічних і політичних чинників. Інколи це можна простежити протягом життя навіть одного покоління. Відмирають одні слова, а замість них постають нові; старішають морфологічні й синтаксичні конструкції, поступаючись перед новими, що більше відповідають вимогам часу; засвоюються лексичні елементи від сусідів, що зумовлюється політичними, економічними й культурними стосунками з ними; нові обставини життя, породжуючи нові поняття, жадають для них нового вислову; нарешті, соціальні зміни в побуті несуть із собою нові прислів'я, приказки й приповідки.
Тільки мертві мови, мови тих народів, що давно зійшли з історичної арени в небуття, наприклад, санскрит, латинь, старогрецька мова, лишаються незмінними. Утративши давно своє практично–побутове значення, вони не зазнають більше ні змін, ні розвитку, лишившись тільки лінгвістичними пам'ятками перейденої сивої давнини.
Змінюється й наша українська мова. Ніхто не скаже тепер на салют яса, як колись за козаччини ("Із дванадцяти штук гармат гримали, ясу воздавали". – Історична пісня); протягом кількох десятиріч майже зникло слово комірне, й хіба тільки старі люди тепер знають, що це означає плату за квартиру ("Чиста загибель тепереньки чоловікові: заробити нема де, землі зроду не було, комірне плати, кругом злидні, а їсти мусиш!" – М. Коцюбинський); нове покоління знає переважно слово квартплата.
А хіба не зазнає відповідних змін і близька до нашої мови російська? Безперечно, зазнає. Хто каже тепер у Росії замість свобода – вольность, яке набуло в сучасній російській мові іншого значеннєвого відтінку, ніж за О. Пушкіна, що вживав цього слова тільки в розумінні "свобода" ("И знамя вольности кровавой я подымаю на Петра!")? Не скажуть сучасною російською літературною мовою "печи пироги", як писав байкар І. Крилов "Беда, коль пироги начнет печи сапожник"), а тільки "печь пироги". Лайливе тепер російське сволочь означало за часів царя Петра I те, що нині росіяни звуть сводной командой. Навала й утеча військ Наполеона породили в російській мові слово шерамыжничать (канючити, випрошувати, старцювати) й шерамыжник (канюка, прошак, старець), що виникли від chere аmі (дорогий друже) – постійного звертання по їжу голодних наполеонівських вояків. Таке широко вживане в сучасній російській мові слово, як стушеваться (знітитися, зніяковіти), виявляється, є зовсім молоде: воно прижилось тільки в ХІХ ст.