Такі українські слова, як мрія або годинник, – теж молоді, їм нема ще й ста років. Вони ввійшли до усної мови з художньої літератури, яка, відповідаючи на вимоги часу, створила їх на ґрунті наявних уже в народній мові слів мріятися й година. Цікаво відзначити, що, коли з'явилося в нашій мові слово годинник із відповідним розрізненням – стінний або кишеньковий, стало зникати давнє слово дзиґарі, яке теж позначало годинник, але не кишеньковий, яких раніше взагалі не було, а стінний чи на вежі.
Отак, як і все живе на світі, змінюється й мова живого народу. Якщо порівняти кілька мов, між котрими лежить не тільки просторова відстань, а й певний історичний період, ми побачимо дивне явище: різні мови мають дуже схожі слова. Чи не є подібним українське слово мати не тільки до російського мать, а й до німецького Mutter чи французького mere? Безперечно, є! Ба навіть виявляє схожість із латинським mater, із старогрецьким meter і з староіндійським mata. Або візьмімо слово брат і порівняймо з німецькимBruder, латинським frater і староіндійськимbhrata – знов упадає в очі подібність між ними. Чи ці слова випадково заблукали до нашої мови з давніх часів і далеких місць, чи є в цьому явищі якась закономірність, зумовлена певними причинами? Не важко здогадатися, що схожість цих і багатьох інших слів, надто тих, які найперше виникли в ужитку людей, наприклад, назви близької рідні, продуктів харчування та ін., свідчить про спорідненість мов, про те, що індоєвропейські мови якоюсь мірою є сестри між собою, дарма що початки їхньої родинної близькості вкрито млою минулих тисячоліть. Що ближче стоять в етнічній і територіальній належності один до одного різні народи сучасності, то більше спільних рис мають і їхні мови, творячи мовні групи – слов'янські, романські, германські та ін. Але це не заважає мовним елементам одної сім'ї проходити до мов іншої, часом і дуже далекої. Свого часу до російської мови ввійшли татарські слова кнут, ярлык та ін.; ми, українці, кажемо слова кавун, тютюн, козак, бунчук, давно забувши, що ці слова прийшли до нас також від тюрків. Хтозна–коли осіли в нашій мові й прижилися, як свої слова, польські пан, хлопець, через польську мову зайшли до нас із німецької друкарня, папір, фарба, цукор. Часто народ, запозичивши чуже слово, переінакшує його на свою вподобу, зробивши з тюркського чапан українське жупан або українські цибуля, цегла з німецьких Zwiebel, Ziegel.
Історичне співжиття українського й російського народів не могло не позначитись на їхніх мовах. Подібно до того, як до нашої мови зайшло багато російських слів, так і в російській мові трапляються слова, засвоєні з української мови. Усі ці девчата, делянка, стерня, хлебороб, неполадки, Курщина, Воронежчина тощо перенесено з українського ґрунту або в готовому вигляді, або трохи змінено, як, приміром, слово чрезвычайный, де до українського прикметника звичайний додано старослов'янський префікс чрез.
Такі випадки взаємодії є цілком природні й неминучі за умов спілкування народів і не можуть викликати жодних заперечень, якщо певні слова чи словосполуки запроваджуються не штучно чи помилково, а виникають із вимог самого життя, осідаючи на стале підґрунтя мови іншого народу. Недобре, коли людина, не знаючи гаразд української чи російської мови або тої й тої, плутає обидві ці мови, перемішує їхні слова, відмінює слова одної мови за граматичними вимогами другої, бере якийсь притаманний саме цій мові вислів і живосилом тягне його в іншу мову, оминаючи традиції класичної літератури й живу народну мову. Так створюється мовний покруч, чи, як кажуть у нас, на Україні, суржик. Суржик не є й не може бути ознакою будь–якої культури, навпаки, він завжди відбиває некультурність частини людей, залишаючись породженням соціального й національного гноблення трудящих мас. Уже з цього видно, який непотрібний, ба й шкідливий є суржик за наших часів, коли підноситься загальна культура мас, коли маємо дбати про стирання різниці між розумовою й фізичною працею.