Мови відрізняються одна від одної не тільки словами (вище ми бачили, що є багато Спільних або схожих слів у різних мовах), а й словозміною, підпорядкуванням слів у реченні, побудовою речення, не кажучи вже про особливість ідіом, прислів'їв, приказок і приповідок, що так яскраво характеризують кожну мову, надаючи їй своїх неповторних барв і свого, ніде не підхопленого звучання.
Кожна мова має свій шлях розвитку, на якому позначились історичні події, пережиті її народом, географічні умови, серед яких живе цей народ, кліматичні особливості його території. Усе це створює ті властивості душевного складу народу, його національну психіку, що так виразно відбиваються в його мові. Візьмімо такий український вислів, як спати просто неба, й подивімось, як оце просто неба передається різними мовами. По–російському буде – под открытым небом, по–німецькому – unter freiem Ніmmеl (дослівно – під вільним небом), по–французькому – а labеllе etoile (у дослівному перекладі – під прекрасними зорями). Маємо тут одне й те саме поняття, але як по–різному висловлює його кожна з чотирьох мов!
Для українця звучать цілком природно вислови спіймати облизня, накивати п'ятами, дуба дати, йому не треба напружувати свою думку, щоб зрозуміти, про що мовиться в цих, відомих йому змалку, ідіомах. А спробуйте лишень механічно перекласти їх російською мовою й гляньте, що з того вийде: поймать облизывание, накивать пятками, дуб дать… Дарма що всі слова тут росіянин знає, але йому важко буде збагнути, який зміст криється в цих звичайних словах, що відгонять йому якоюсь нісенітницею. У такому становищі опиняється й українець, коли йому доводиться часом читати нерозважно перелицьоване з російської од воріт поворіт, бенкет горою, кричати на всю іванівську, бо йому важко второпати, що в першій фразі мало бути завертай назад голоблі, в другій – бенкет на всю губу, а в третій – кричати на все горло (на всю пельку, на всі заставки, щодуху, щосили).
Ідіоми, як і прислів'я та приповідки, виникши в мові якогось народу на ґрунті історично–побутових обставин, не мандрують так легко, як слова, з мови в мову, а лишаються незайманими в одній своїй мові. Їх не можна дослівно перекладати, бо з цього, як ми бачили, виходить нісенітниця, – треба в кожній мові шукати відповідників, що, може, й відрізнятимуться словами, але матимуть аналогічне значення. Візьмімо українську ідіому накивати п'ятами. Вона виникла, мабуть, іще з тих далеких козацьких часів, коли запорожці заступали татарам дорогу на Україну. Не раз татарам доводилося, замість хапати живий товар, ясир, як вони казали, чи бранців, як називали полонених на Україні, тікати, діставши збройну відсіч від козацтва. Панічна втеча ворога, який із переляку так наддавав ходу, що тільки мигтіли його п'яти, дала підставу жартівливим козакам, які любили дотепний вислів, казати, що ворог накивав п'ятами. У далеко відмінних обставинах виникла в Росії ідіома задать стрекача, що є відповідником до згаданої української ідіоми. Слова в цих ідіомах, узятих із двох мов, – різні, а поняття – однакове.
Отак специфічні обставини життя народу створюють свої, характерні тільки для однієї мови, вислови, приказки, прислів'я, що разом з іншими нормативними чинниками зумовлюють дух цієї мови, її національну ориґінальність.
Дбайливе ставлення до розмаїтості, багатства рідної мови має привчити людину ставитись уважно й до мови іншого народу, прагнучи всіма силами не порушувати ні тут, ні там своєрідного звучання кожної мови, не стирати їхньої барвистості, не обмежувати їхніх невичерпних можливостей.
Однак і в межах одної мови ми раз у раз подибуємо різні слова, що означають одне поняття. З народних уст на Лівобережній Україні ми чуємо переважно дієслово ждати (Ждала, ждала козаченька та й плакати стала. – Народна пісня), а на Правобережжі чується переважно чекати {Два на третього не чекають. – Прислів'я). Часом одне й те саме слово по–різному вимовляється в деяких районах України, приміром, більшість українського народу вимовляє кінь, піп, але поліщуки, цебто українці з Полісся, кажуть куінь, пуіп або куонь, пуоп і т. ін. Що це? Масова помилка людей щодо своєї рідної мови? Ні, це – не помилка, а місцева особливість української діалектної мови. Адже мова кожного народу, який становить самостійну етнічну одиницю, поділяється на діалекти, що складаються з низки говірок.