Лаврентій Берія 23 січня 1943 року надіслав главі ЦШПР Пантелеймонові Пономаренку такий документ:
"НКВД СССР повідомляє отримане від свого працівника, який перебуває в тилу противника в районі м. Рівне, таке донесення:
„Особовий склад 12-го батальйону Сабурова гуляє, пиячить, тероризує та грабує про-совєтськи налаштоване населення, в тому числі навіть родичів своїх бійців. На мої претенсії комбат Шитов і комісар обіцяють припинити цю антисовєтську роботу, проте діють нерішуче, намагаються прикривати осіб, які займаються бандитизмом (супер! — О. Г.). Роблю нові спроби домогтися перелому, прошу діяти через Сабурова. Буде краще, якщо батальйон перебазується до лісу між Ковелем і Рівним".
Народний комісар внутрішніх справ СССР Л. Берія.
Розіслано:
т. Сталіну
т. Молотову
т. Пономаренку"7.
Аналогічний документ датовано 25 січня:
"НКВД СССР повідомляє отримане від свого працівника, який перебуває в тилу противника в районі Рівного, УССР, таке донесення: „У район нашої діяльності прибув 7-й батальйон загонів Сабурова, партизани якого здійснюють нечувані пограбування, займаються бандитизмом, пиячать, роз'їжджають селами у формі німецьких солдатів.
Мешканців, які тікають (від партизанів) до лісу, розстрілюють, пограбували інженера, лісничого.
Населення, яке ненавидить німців і яке ми підготували до повстання, у паніці""8.
Комісар загону Ковпака Семен Руднєв 15 червня 1943 року у своєму щоденнику записав:
"За розповідями наших розвідників, сьогодні вночі в Сновидовичах здійснював операцію Мельник (полковник Яків Мельник, не плутати з керівником ОУН(м) Андрієм Мельником — О. Г.), точніше не операцію, а грабунок, у населення позабирали не тільки худобу, але й носильні речі. Населення й наші бійці обурені"9.
Загін Мельника дислокувався не в Рівненській, а в Житомирській області, проте стиль поведінки його партизанів не відрізнявся від грабунків "чернігівських і волинських князів" — Сабурова й Бринського. Повідомлення від 20 червня 1943 року начальника Штабу партизанського руху Рівненської області генерал-майора Бегми частково пояснює причини такої поведінки партизанів:
"ЦК ВКП(б) тов. Маленкову
ЦК КП(б)У тов. Хрущову
На території Західної області (правобережної України — О. Ґ.), в її лісовій частині, зокрема в Рівненській області, на початку Вітчизняної війни розвідувальне управління залишило невеликі спеціальні групи з суто розвідувальних міркувань.
З розвитком партизанського руху в Україні ці групи почали швидко зростати за рахунок місцевого населення, утікачів з полону тощо. Ці групи перетворилися на великі загони. Так, приміром, загін полковника Бринського — „Дяді Пєті" — виріс до 300 осіб, капітана Каплуна — до 400, майора Медведева — до 600. Отже, своєю роботою вони переросли завдання спецгруп, стали відомими в області й перетворилися на звичайні великі партизанські загони, з тією лише різницею, що люди цих спецгруп охороняли штаби, заготовляли харчі, проте більш як за рік не провели жодної бойової операції. У цих загонах відсутня інституція комісарів, немає ні комсомольських, ні партійних організацій. Унаслідок такої бездіяльності, відсутності контролю та виховної роботи серед особового складу люди розбещуються, є багато випадків самовільних розстрілів ні в чому не винного населення, (спостерігаються) масові пиятики, хуліганство тощо. Ці три загони — Бринського, Каплуна, Медведєва — знаходяться в Рівненській області УССР, тоді, як штаб їхній, або, як вони іменують з'єднання Героя Совєтського Союзу "Батя", командир цього з'єднання капітан Чорний" перебуває в Білорусі, за 200 кілометрів від цих загонів і тільки один раз на 1,5 або 2 місяці надсилає своїх зв'язкових для отримання інформації та вказівок, що їм робити, коли ці загони складаються з місцевих мешканців і (стоять) буквально за 10–15 кілометрів від наших штабів"10.
Іншими словами, перелічені в уривку партизанські загони з німцями не воюють, а тільки й роблять, що грабують місцеве населення.
Проте, мабуть, найбільш вражаючу оцінку "господарювання" совєтських партизанів в Україні дав командир 1-ї Української партизанської дивізії ім. С. А. Ковпака Петро Вершигора в січні 1944 року у звіті до УШПР:
"Усе Полісся, за винятком Сарни — Ковель, Ковель — Брест і Сарни — Лунінець, було повністю вільне від німців, величезна територія від Сарни до Бугу була поділена між УПА і з'єднаннями совєтських партизанів, витіснених з Горині.
Західний берег р. Горині, райони Стидень, Степань, Домбровиця, район Колки-Рафалівка перебували в руках УПА, за ними до Стоходу Совєтські партизани від ріки Стоход на Захід — повністю націоналістичні райони УПА, партизанами навіть не розвідані — якась біла пляма на карті Полісся… Єкономічний стан районів, контрольованих УПА, сприятливіший, ніж у Совєтських, населення живе заможніше й менш пограбоване…"11.
УПА (Українська Повстанська Армія) була лютим ворогом червоних партизан, тому оцінка Вершигори не може бути в даному разі зумовлена кон'юнктурою.
Через місяць, 27 лютого 1944 року, той же Вершигора писав у радіограмі до УШПР на ім'я Тимофія Строкача:
"…Протягом майже всього 1943 року на Волині діяв антинімецький рух, народ повставав проти німців. Націоналісти очолили і спрямували його в русло повстання антипольського…
Чи винні вони (українські селяни — О. Ґ.) у тому, що керували повстанням не большевики, а націоналісти? Гадаю, що винен у цьому не народ, а ми з Вами, особливо Волинські й Рівненські партизанські князі-нероби, які сиділи під носом у народа в очікуванні повстання, проте й пальцем не поворухнули, аби очолити його.
Середняк схилився в бік кулака-націоналіста й не без допомоги совєтських партизанів […]
Особливо мене непокоять партизанські з'єднання, які відважно прямуютьв обозі Червоної армії. Річ у тому, що ми — армія без інтендантства, і припинити мародерство й бандитизм можемо лише в єдиний спосіб — воювати, а коли люди не воюють, значить, народ стоїть (стогне? — О. Ґ.) і виє від грабіжників. Це неминуче.
З'єднання на кшталт Шитова на Волині, та ще в тилу Червоної армії менедуже непокоять: „Ми той загін, що бере все підряд", «тітко, відкривай шафу. Ми на операцію приїхали», — це воєнна доктрина Шитова і воєнна його армії"12.
Партизани Сидора Ковпака також грабували населення українських сіл. Варто віддати належне їх командирові: в ході знаменитого Карпатського рейду (травень-серпень 1943) ковпаківці намагались здобувати їжу в райцентрах і містечках, які перебували під контролем німців або колабораціоністської поліції. Звіти Ковпака до Центру та інші, більш надійні джерела — щоденник комісара з'єднання Руднева — свідчать, що забрані в окупантів харчі частково реквізувалися партизанами, а частково — поверталися населенню. Щоправда, звіти бандерівців у свою чергу свідчать, що після відходу партизанів німці заново відбирали їжу в населення і часто-густо це населення репресували. Проте навіть на шляху до Карпат не обійшлося без допомоги населення. Руднєв записав, що в чеському селі на Волині селяни добровільно (чи добровільно?) віддали їхньому загону декілька тонн сиру13.
Під час повернення з рейду (серпень 1943) ковпаківці просувалися малими групами не мали змоги громити райцентри й битися з німцями. Тому населення українських сіл запам'ятало їх не з кращого боку. Сам Ковпак неодноразово віддавав накази припинити грабіж, розстрілював за подібні речі, проте повторюваність наказів свідчить про те, що це явище неможливо було зупинити14. У кінці 1943 року Ковпака на його посаді заступив Петро Вершигора і… знову віддав наказ припинити пограбування.