Кривенька злякалась. Вона присіла. Тихо, скривдженим голосом озвалась до своїх: «Невже забули? Це я, руденька». Підвелась і знов пошкандибала до гурту. Птахи захвилювалися ще дужче, і коли Кривенька придибуляла до них і покірно схилила голову, найсердитіші — а то були старі товстобокі несушки — одна поперед одної вихоплювалась із гурту і скубли, відганяли її геть.
— Та чи ви здуріли! — обурилась баба. — Цілою оравою — і на кого? На скалічену птаху!
І подумала баба: може, Кривенька й досі пахне лисицею?
Поки бабуня роздумувала, качки бунтували, скрикували, вже й молоді почали вибігати з гурту, щоб і собі вскубнути калічку. І тільки селезень-вожак гордовито стояв осторонь, згори поглядав на збунтоване птаство. А коли качки купою підбігали до Кривенької, він різкувато крякав, сварився, і птахи відступали назад.
Потім селезень забив крилами, гукнув на весь вигін.
«Годі! — так можна було зрозуміти його сигнал. — На річку пора!»
Ще якусь мить табун кричав, невдоволено товкся на місці і все-таки, видно, прийняв Кривеньку. Бо коли вона підвелась і якось принижено, винувато задибала слідом, на неї вже не накидалися, не шипіли, хоч, правда, і поглядали в її бік не дуже ласкаво.
Потяглась Кривенька за всіма до води.
Мабуть, їй гірко було шкутильгати останньою, але вона розуміла: тепер їй завжди тут місце, десь позаду-позаду…
Табун вже спустився до річки, давно вже купається під вербами, а Кривенька повзе ще горою, де смажить сонце. Присяде, відпочине трохи і потихеньку дрібоче далі. Останньою поверталась вона й на ферму. І баба Ганя тривожилась: чи не підстереже її лисиця, не схопить знов, нещасну, десь у бур’яні?
Бабине серце тривожилось недаром.
Одного вечора Кривенька не повернулась на ферму. Не було її й наступного дня, не було цілий тиждень. «Пропала, моя сердега», — з жалем подумала баба Ганя. Та якось в обіди, в найбільшу спеку, коли всі качки купались на річці, стара почула під вікном сторожки знайоме крякання. Так тихо, лагідно подавала голос тільки її Кривенька.
Вибігла баба на подвір’я і охнула. Знайшлась! Стоїть руденька птаха, головою припадає до землі, ніби кланяється чи просить у баби пробачення. І як схудла! Наче аж висохла, і пір’я на ній пожухло, настовбурчилось, як і тоді, коли хворіла.
— Де ж ти була? — заохкала баба. — Де ти пропадала? Мабуть, нічого ж не їла?
Винесла з комірчини води, насипала проса.
І качка одразу накинулась і на воду, і на просо, шульпотіла, визбирувала дзьобом корм, а потім запивала водою. Наситившись, вона ще раз покланялась бабі і глянула на неї так, як уміють дивитися тільки птиці: голову схилила набік і одним оком, уважно зазирнула старій у лице.
Кривенька ніби щось очікувала, ніби питала дозволу: ну то я піду, добре?
— Та йди, йди, голубко, — промовила баба. — Тільки бережи себе, повертайся з качками.
Але в тім-то й секрет, що Кривенька не повернулася. Ні ввечері, ні на світанку. Прибилась вона на ферму тільки через три дні і знов у гарячий полудень.
Схудла ще більше, здається — пилом сухим припала.
«Де вона блукає? — сушила собі голову баба. — Може, в бур’янах ховається?»
Нагодувала Кривеньку і, коли та пошкандибала з подвір’я, — за нею. Це не сподобалось качці. Вона стала, витягла шию і стурбовано крякнула на бабу Ганю. Мовляв, не треба, не ходіть за мною. Жінка одвернулась, ще й рукою відгородилась: та йди собі куди хочеш. У мене своєї роботи до пропасті! Он каченят малих дві сотні, і кожного доглянути треба!.. Але тільки руденька зашкандибала, баба нишком подибуляла услід. Качка знов зупинилась. Ще раз сердито крякнула на господарку.
— От господи! — відмахнулась Ганна Іванівна. — Та я хочу шпаків поганяти. Гат-тя! Бач, як всілися в людей на шпанку! Аж гілля угинається. Пірг-гай!
Стара затрималась трохи на стежці, а Кривенька тим часом пригнулась і шуснула в кущі, в густу траву. Швидко, як тільки могла, тікала вона від баби, пірнала під листя, змійкою повзла між полином. Качка зникла, сховалася в гущині, баба лише бачила, як десь попереду легенько схитувались вершечки бур’яну. По тих вершечках, що кивали їй, баба й гналась за качкою, мліла на спеці, заплутувалась у рясній своїй спідниці, але все-таки не відставала.
Довго вони кралися в берег. Пригинці, перебіжками, ховаючись одна від однієї.
Птиця раз у раз прислухалась, виглядала з трави: чи ніхто не стежить?
І тільки вона визиркувала — бабуня враз присідала й ховала голову в бур’ян.
Словом, обхитрила баба Ганя Кривеньку. Підгляділа, де вона обжилась. А качка вибрала собі місце гарне. За осокою, на острівці, стояла трухлява, поколота від старості безверха верба. І якраз над водою чорніло в ній просторе дупло. Туди й полізла качка.
— Ач, яка мудра! — усміхнулась бабуня й витерла хусточкою піт. — Ловко ти влаштувалася! Над водою! Прямо з річки — в дупло. Там тебе ніхто не дістане — ні лисиця, ні хом’яки. Живи!
Рада за птаху, заспокоєна, почовгала баба Ганя потихеньку до ферми.
І думала дорогою, що Кривенька, мабуть, нанесла в гнізді яєць, бо з дупла виглядало пір’я й сухе втоптане листя.
Минув ще тиждень, а може, й більше. І от якось уранці почулось на порозі сторожки веселе дрібноголосе качине лопотіння. Стара виглянула і від радості аж засвітилася.
Дивіться — Кривенька не сама прийшла! Ціла сімейка з нею! Привела на ферму восьмеро маленьких жовтобоких клубочків і гукає в сторожку:
«Приймайте! Ось нас скільки! Чи прогодуєте всіх?»
Прудкі пухнасті каченята, які народились на волі в дуплі, жваво лопотіли, щось визбирували на порозі та все пригортались до своєї матері, до її крила.
Баба Ганя стояла, мов заворожена, дивилась на ці пухнасті клубочки, що перекочувалися у неї під ногами, й щасливо зітхала.
«Ну й слава богу, ну й добре! Не буде Кривенька самотньою».
Так, тепер у Кривенької був свій табун. Невеличкий, але дуже дружний.
Тісною купкою мати з дітлахами йшла на річку, турботливо їх стерегла, повчала, а ввечері приводила додому.
Збирались на фермі й старі качки. Вони всідались окремо, коло жолобів з водою, а Кривенька з своїм виводком — поруч. Малі каченята одразу бігли до гурту, до старих качок, лізли на спину селезневі, клюкали в ніздрі товсту нуднувату несушку, думали, що темні дірочки в її дзьобі — то мухи.
І ніхто не гнав малих, не скуб, навпаки — всі їх жаліли, чепурили, розпушували пір’ячко, всі бульботіли під ніс щось веселе. Мабуть, розказували смішні качині історії.
Кривенька дивилась на ті забави і вдоволено кахкала.
Що не кажіть, а приємно, приємно бачити, як люблять твоїх дітей! Ростимуть вони в гурті, разом бігатимуть на річку, весело купатимуться під вербами, і ніхто з них не знатиме, як то гірко плестись останньою, десь позаду-позаду.
