Ну подумаєш — ішов лісом чоловік, зустрів вовка, прогнав його. З ким такого в житті не буває!
…А все ж уночі мені сниться зграя вовків, яка повзе до мене з хащ. І я кидаю, кидаю на них грудками й палицями…
Кривенька
Качина ферма в нашому колгоспі стояла на горі, якраз над річкою Сухим Ташликом.
Господарювала там старенька жінка Ганна Іванівна, або, як її називали в селі, баба Ганя. Років п’ятнадцять, якщо не більше, розводила вона в колгоспі качок. Ставили Ганну Іванівну і до іншої птиці, проте вона не хотіла, казала, що кури й гуси — то суща морока, дуже шкодлива птиця. Так і бігай за ними, так і приглядай, бо лізуть то на левади, то на пшеничне поле; де що зійде — вищипають до корінця. От качечки — золоте діло! І починала Ганна Іванівна вихваляти свою породу, так званих глинястих качок, руденьких, завезених аж із Полтави. Усім розказувала, які вони в неї розумні, які слухняні та які ненабридливі. Справді, качки не дуже надокучали їй.
Рано-вранці, коли баба Ганя виходила із своєї сторожки і відчиняла ворота ферми, птахи збиралися в гурт і йшли до берега. Цілий день хлюпались на річці, виловлювали там ряску, щось добували собі із дна, із теплого мулу. І тільки ввечері, коли сутеніло над берегами Ташлику, поверталися до ферми.
От попереду гордовито ступає старий обважнілий селезень. У нього на крилах темно-синє, з перламутровим відблиском пір’я, дві білі подушечки на щоках — бакенбарди. Він рівно й високо несе голову, зрідка оглядається на свій табун і поважно крякає. Товста качка-матрона, що йде за ним, киває головою, ніби говорить: «Так, так, батечку! Передам, передам негайно, щоб підтяглись!» Вона теж крякає, тільки стримано, щось лопоче молодшій качці, а та киває, погоджується, слухняно підкрякує, і вже видно, як наказ батечка-селезня передається довгим живим ланцюжком аж у берег, де ще пірнають один попід одного молоді, ласі до купання качури. Ніяк їм не хочеться вилазити з теплої вечірньої води.
А тим часом тягнеться стежкою довга качина низка. Перші вже заходять у двір, а молодняк ще тільки вибирається на берег, общипується, прихорошується, залишає на вгрітій землі мокрі лапаті сліди.
— Тась, тась, тась! — кличе останніх баба Ганя.
Вона стоїть на воротях — стара маленька жіночка. Видно лише її хустку, та широку рясну спідницю, та ще те, як вона склала руки на грудях — милується колгоспною птицею. Качки відгукуються на її голос, шульпотять, перебирають ногами швидше, і бабуня говорить: «От розумники, от золоті мої діти!»
І зачиняє за ними ворота.
На подвір ї качки збираються в тісний гурт, довго вмощуються, всідаються на траву, чистять дзьоби, пера, стиха перемовляються. Потім ховають голови під крила і — засинають.
Ніч покриває їх темрявою, теплим туманом, роса лягає на землю, а вони сплять собі, ніби купа сірих горбочків, і сниться їм річка, плюскіт м’якої літньої води, жирні пуголовки у прибережних затоках.
Ніколи баба не чула, щоб хтось тривожив птицю вночі.
Та якось удосвіта, тільки вона прокинулась у сторожці і зібралась іти до птахів, раптом озвалась, задеренчала шибка.
Щось фуркнуло попід вікнами, скрикнули разом качки, забили крилами, заметались по всьому подвір’ї.
Сліпа й гаряча від сну, вискочила баба з комірчини.
А на фермі пір’я літає хмарою. Качок закружляло й розкидало хтозна-куди. Ситі й неповороткі, позастрявали вони в кущах, в перекинутих відрах, між планками старенького плоту. Б’ють крилами, гребуть у повітрі лапами, викахкують, аж захлинаються.
І бачить баба: щось руде й перелякане шмигнуло в дірку під плотом, потягло у зубах качку.
— Лисиця! — сплеснула баба руками. — А щоб тобі добра не було! Злодійко! Віддай качку, віддай, кажу тобі!
Пригнулась, схопила палицю і пошпудила на лисицю. Та не попала. Швиденько почовгала за нею.
Коло самої ферми починався колгоспний лан, якраз наливалося жито, високе й густе. Туди, через дорогу, і подалась лисиця, волочучи за собою качку. Баба знов жбурнула палицю. Дринькнула вишничина на сухих грудках. Лисиця, видно, злякалась. Присіла, неспокійно забігала очима. Вона була ще молода, полохлива і ніяк не могла упоратись із такою важкою здобиччю.
— Ачу! — крикнула баба.
Лисиця кинула качку, злодійкувато крутнулась, дзявкнула по-собачому і побігла в жито, низько опустивши хвоста.
Баба Ганя підібрала качку. Думала, що нежива. Але качка, хоч і слабо, стріпувала крилом, шарпалась, розтуляла то одне, то друге око.
«Очунює!» — зраділа стара. Правда, коли пустила качку на землю, та лягла на бік, якась приглушена й пом’ята, і крило розпустила віялом. Тут господарка додивилася, що в птахи переламана ніжка.
— От нещастя! — забідкалась баба і почала сварити лисицю. — Що ж ти наробила, окаянна душа! Скалічила мені руденьку! Найкращу несушку!
Постояла, зітхнула баба і вже спокійніше мовила:
— Ну, нічого. Спробую тебе підлікувати.
Забрала качку в свою сторожку. Перев’язала їй марлею ногу, щоб рівненько зросталась, і пустила під лаву. Настелила в кутку соломи. Та все заглядала туди, гомоніла, розпитувала її: «Що ж тобі дати, сердешна? Може, зерна? Чи трави з берега? Чи води свіженької підлити? От клопіт мені, ти ж нічого не їси!»
Качка й справді не хотіла їсти. Тихо й сумно сиділа під лавою, не ворушилась. Часто засинала, і в неї, сонної, голова сама виповзала з-під крила і потихеньку опускалась вниз, аж поки не стукала дзьобом об долівку. Тоді качка скрикувала, злякано билась у кутку — мабуть, їй снилась лисиця.
На другий чи на третій день вона трохи очуняла. Зашаруділа в соломі. Боком, розпластано поповзла до миски, підпихаючись крилом. У неї, очевидно, страшно пересохло в горлі. Вона довго, з оторопілим виглядом пила воду, важко віддихувалась і тут же заснула над мискою.
Ще минув день-два, і качка почала вставати. Низько, аж до землі, припадала на одне крило, та все-таки виходила з-під лави. Дибуляла по комірчині, вибиралась навіть у сіни і там ловила собі під порогом жуків.
Баба назвала її Кривенькою. Бо видно було, що так і доведеться пташині весь вік шкандибати.
— Тась, тась! — кликала її Ганна Іванівна і несла до лави повну пригорщу пшона.
Кривенька весело кахкала, спиналась на здорову ногу і шкутильгала до баби, зазираючи їй у руки дробинками чорних живих очей. Пір’я на ній, що злиняло було й вицвіло, тепер знову розгладилось, стало туге й блискуче.
Словом, одужала Кривенька.
І баба Ганя пустила її до гурту. Пустила, та не знала, який матиме клопіт.
Тільки Кривенька задибуляла до качок (а від хвилювання й каліцтва вона падала й плуталась у траві), весь табун раптом закрякав, загомонів — неспокійно, стривожено, затряс на неї дзьобами. «От тобі й на! — здивувалась баба. — Свою не впізнали? Та гляньте, це ж ваша!» А табун гомонів, наступав, погрозливо витягував шиї.