Як ви, можливо, пригадуєте, метод базових емоцій було розроблено для вивчення механізму «розпізнавання емоцій». У кожному експерименті дослідження об’єкт бачить фотографію якогось обличчя, ретельно відтвореного спеціально підготованим актором, що зображує так звані прояви певних емоцій: усміхнене — для радості, насуплене — для гніву, з опущеними кутиками губ — для смутку і т. д. Фото супроводжується невеличким набором назв емоцій, зображених на рис. 3.2, і об’єкт дослідження обирає слово, яке, на його думку, найкраще відповідає цьому обличчю. В одному випробуванні за іншим з’являються ті самі слова. В іншій версії методу базових емоцій учасник експерименту обирає одну з двох чи трьох світлин, що, як він вважає, найкраще відповідає короткій історії або опису на кшталт: «Її мати померла, і вона почувається дуже сумною».
Об’єкти дослідження з усього світу (Німеччини, Франції, Італії, Англії, Шотландії, Швейцарії, Швеції, Греції, Естонії, Аргентини, Бразилії та Чилі) вибирають очікуване слово чи обличчя в середньому приблизно у 85 % випадків. У культурах, що менш схожі на Сполучені Штати, таких як Японія, Малайзія, Ефіопія, Китай, Суматра й Туреччина, об’єкти співвідносять обличчя і слова трохи гірше, даючи очікувану відповідь приблизно в 72 % випадків. У сотнях наукових досліджень ці результати використано для висновку, що вирази обличчя є універсально впізнаваними, а отже, універсально створюваними, навіть людьми в далеких культурах, що мало контактують із західною цивілізацією. Урешті-решт, ці результати досліджень із «розпізнавання» емоцій так добре відтворювалися протягом останніх кількох десятиліть, що універсальні емоції, схоже, кваліфікуються вже як один із тих рідкісних «залізних» наукових фактів, що не підлягають спростуванню, на кшталт закону всесвітнього тяжіння.
Річ у тім, що універсальні закони мають прикру звичку втрачати свою універсальність. Закон всесвітнього тяжіння Ньютона вважався універсальним лише доти, доки теорія відносності не продемонструвала, що він таким не є.
Подивіться, що станеться, якщо внести зовсім незначні зміни в метод базових емоцій. Просто приберемо перелік назв емоцій. Тепер опитувані мають вільно позначити ті самі фотографії однією з десятків (чи навіть сотень) назв емоцій, які вони знають (як у дослідженні, в якому використовувався рис. 3.3), замість вибирати відповідь із короткого переліку можливостей, як це було в експерименті з рис. 3.2. Коли ми це робимо, рівень успішності об’єктів різко падає. В одному з перших досліджень із вільним позначенням емоцій об’єкти позначали обличчя очікуваними назвами (або їхніми синонімами) лише в 58 % випадків, а в наступних експериментах результати були ще нижчими. Якщо ж сформулювати більш нейтральне запитання, без посилання на емоцію взагалі: «Яке слово найкраще описує те, що відбувається в душі цієї людини?» — результати виходять іще гіршими.
Чому така невелика зміна зумовлює таку велику відмінність? Тому що короткий перелік назв у методі базових емоцій (техніка «примусового вибору») є мимовільною шпаргалкою для об’єктів дослідження. Ці назви не лише обмежують доступні варіанти вибору, а й спонукають учасників моделювати мімічні конфігурації для відповідних емоцій, готуючи їх побачити одні емоції, а не інші. Такий процес називається скеровуванням. Коли ви вперше поглянули на обличчя Серени Вільямс, я скерувала вас подібним чином, сказавши, що ця жінка «кричить від жаху». Ваше моделювання вплинуло на те, як ви категоризували сенсорні сигнали від її обличчя, щоб розпізнати вираз. Так само об’єкти дослідження, яким дають перелік назв емоцій, скеровуються відповідними уявленнями про емоції (тобто моделюють їх), коли відносять до певних категорій вирази обличчя, які бачать. Ваші уявлення є ключовим інгредієнтом для розпізнавання емоцій інших людей, і назви емоцій активують цей інгредієнт. При цьому вони мають нести основну відповідальність за створення того, що подається як універсальне сприйняття емоцій у сотнях досліджень, де використовується метод базових емоцій.
Вільне позначення зменшило роль такого інгредієнта як уявлення, але не надто. У своїй лабораторії ми пішли на крок далі й прибрали всі назви емоцій, надруковані або вимовлені. Якщо теорія конструйованих емоцій правильна, тоді ця невеличка зміна мала погіршити сприйняття емоцій ще більше. У кожному випробуванні експерименту ми демонстрували об’єктам дві фотографії без слів поруч одну з одною (рис. 3.4) і питали: «Чи переживають ці люди однакову емоцію?» Очікуваною відповіддю було просто «так» або «ні». Результати цього експерименту із зіставленням облич виявилися промовистими: об’єкти ідентифікували очікуваний збіг лише в 42 % випадків.
Після цього наша команда урізала інгредієнти ще більше. Ми активно перекривали своїм досліджуваним доступ до їхніх уявлень про емоції, використовуючи одну просту експериментальну техніку. Ми змушували їх знову і знову повторювати назву якоїсь емоції, наприклад «гнів». Рано чи пізно це слово стає для об’єкта просто набором звуків («гні-ів»), психічно відокремленим від свого значення. Ця техніка має такий самий ефект, як і створення тимчасового ураження мозку, але вона абсолютно безпечна й триває менш ніж секунду. Одразу після цього ми, як і перед тим, показували об’єктам два обличчя без слів поруч одне з одним. Успішність учасників експерименту падала до гнітючих 36 %: близько двох третин їхніх відповідей були неправильними!
Ми також тестували людей із постійними ураженнями мозку, які страждали на нейродегенеративну хворобу під назвою «семантична деменція». Такі пацієнти мають проблеми із запам’ятовуванням слів та понять, зокрема й для емоцій. Ми роздавали їм 36 фотографій: шість акторів, кожен з яких демонстрував мімічні конфігурації шести різних базових емоцій (посмішки зображували радість, опущені кутики губ — смуток, насуплені брови — гнів, вибалушені очі — страх, зморщений ніс — відразу, плюс нейтральний вираз). Після цього вони мали посортувати фотографії, розкладаючи їх у стосики будь-яким чином, що був для них значущим. Досліджувані були нездатні згрупувати всі насуплені обличчя у стосик гніву, всі обличчя з опущеними кутиками губ — у стосик смутку і т. д. Натомість вони створювали лише позитивні, негативні та нейтральні стосики — компонування, яке просто протиставляє приємні відчуття неприємним. На цьому етапі ми й отримали вагомий доказ того, що уявлення про емоції просто необхідні для того, аби бачити емоції на обличчях.
Наші відкриття підкріплюються дослідженням з малими дітьми та немовлятами, чиї уявлення про емоції ще не розвинені повною мірою. Низка експериментів психологів Джеймса A. Рассела та Шеррі К. Вайден продемонстрували, що дво- й трирічні діти, коли їм показують мімічні конфігурації базових емоцій, нездатні вільно позначати їх, не маючи чітко диференційованих уявлень про такі поняття, як «гнів», «смуток», «страх» та ін. У такому віці діти по черзі використовують слова на кшталт «сумний», «шалений» та «наляканий», як і дорослі, що демонструють низьку емоційну гранулярність. Це не питання розуміння назв емоцій — навіть коли ці діти засвоюють значення потрібних слів, їм однак складно поєднати два обличчя з опущеними кутиками губ, хоча вони доволі легко поєднують ці обличчя зі словом «сумний». Результати для немовлят не менш промовисті. Немовлята у віці від чотирьох до восьми місяців, наприклад, здатні відрізнити усміхнені обличчя від насуплених. Проте виявилося, що ця здатність не пов’язана з емоціями як такими. В експериментах, про які йдеться, обличчя, що представляли радість, показували зуби, а ті, які зображали гнів, — ні, що й було причиною вибору малечі.
З цієї низки експериментів: прибирання переліку назв емоцій, використання фотографій без слів, тимчасового відключення уявлень про емоції, потім тестування пацієнтів з ураженням мозку, які більше не могли обробляти поняття емоцій, і, нарешті, тестування немовлят, які ще не опанували чітких емоційних понять, — випливає одна важлива ідея. У міру того як поняття емоцій віддаляються, люди дедалі гірше розпізнають емоції, які начебто демонструють запропоновані стереотипи. Така прогресія є вагомим доказом того, що люди бачать на обличчі якусь емоцію лише якщо мають відповідне уявлення про неї, бо потребують цього знання для конструювання її сприйняття.