Зіштовхнувшись із труднощами під час пошуку роботи, він відкрив власну лабораторію в підвалі свого будинку в Амхерсті, штат Массачусетс. Незабаром після цього було прийнято новий закон, який вимагав підраховувати кількість бактерій у молоці. Й невдовзі Харлан А. Ховард уже рахував бактерії для чотирнадцяти молочних копаній у Амхерсті; для цього йому навіть довелось найняти двох помічників.
Що буде з ним через двадцять років? Рано чи пізно люди, які сьогодні заправляють у галузі харчової хімії, звільнять свої місця, і їх посядуть ініціативні молоді люди, які випромінюють ентузіазм. Можливо, через двадцять п’ять років Харлан А. Ховард стане одним із найкращих у своїй професії, тоді як деякі з його однокласників, яким він колись продавав морозиво, перетворяться на озлоблених безробітних, які проклинатимуть уряд і нарікатимуть, що їм так і не випала нагода змінити своє життя на краще. Можливо, у Харлана А. Ховарда також не з'явився б такий шанс, якби він не вирішив зробити свою нудну роботу цікавішою.
Молодий чоловік на ім'я Сем нудьгував на фабриці біля токарного верстата, виточуючи болти. Сем хотів звільнитись, але боявся, що не зможе знайти іншу роботу. Оскільки йому не залишалось нічого іншого, як виконувати цю нудну операцію, він вирішив зробити її цікавою. Сем влаштував змагання із оператором, який працював за сусіднім верстатом. Один із них зачищав шорстку поверхню болтів, а інший обточував їх до належного діаметра. Час від часу вони мінялись верстатами, щоб подивитись, хто зробить більше болтів. Вражений швидкістю та точністю роботи Сема, начальник цеху незабаром перевів його на кращу роботу. І це був лише початок цілого ланцюжка підвищень. Через тридцять років Сем — Семюел Волклейн — став президентом компанії «Болдуїн Локомотів Воркс». А він же міг так і залишитись на все життя механіком, якби не вирішив змінити своє ставлення до нудної роботи.
X. В. Кальтенборн, відомий радіокоментатор, якось розповів мені, як він перетворив свою остогидлу роботу на захопливу. Коли йому було двадцять два роки, він переплив Атлантичний океан на судні, що перевозило худобу. Щоб оплатити свою подорож, хлопець годував і напував молодих бичків. Після велосипедного туру Англією він опинився у Парижі, голодний і без цента в кишені. Заклавши в ломбарді свою фотокамеру за п'ять доларів, хлопець розмістив у паризькому виданні газети «Нью-Йорк Геральд» оголошення про пошук роботи. Йому запропонували продавати стереоптикони. Я пам'ятаю ті старомодні стереоскопи. Їх потрібно було тримати перед очима і дивитись крізь них на дві абсолютно однакові картинки. І тоді траплялось диво — дві лінзи у стереоскопі перетворювали два зображення в одне, створюючи ефект третього виміру і вражаюче відчуття перспективи.
Отож Кальтенборн почав продавати ці пристрої, ходячи Парижем від дверей до дверей, і при цьому він не знав французької. Але вже за перший рік йому вдалося заробити п'ять тисяч доларів комісійних і стати одним із найбільш високооплачуваних торгових агентів у тогочасній Франції. X. В. Кальтенборн розповів мені, що цей досвід дав йому нітрохи не менше знань, необхідних для досягнення успіху, ніж якби він рік провчився у Гарварді. Впевненість у своїх силах? За його словами, тепер він міг би продати французьким домогосподиням навіть стенографічні звіти конгресу.
Той досвід допоміг йому краще зрозуміти французьке життя, що стало у великій нагоді при аналізі подій у Європі, коли він почав працювати на радіо.
Як же цьому чоловіку вдалось стати першокласним торговим агентом, не знаючи французької мови? Все просто: Кальтенборн попросив свого роботодавця написати гарною французькою промову, з якою він збирався виступати перед покупцями, і вивчив її напам'ять. Він дзвонив у двері, домогосподиня відчиняла, і Кальтенборн із жахливим акцентом виголошував свою завчену промову. Це було дуже смішно. Він демонстрував домогосподині картинки, а якщо вона про щось запитувала, він знизував плечима і повторював: «Американець... американець». Потім Кальтенборн знімав капелюха і показував приклеєний всередині аркуш зі своєї промовою. Домогосподиня сміялась, він також сміявся і показував їй інші картинки. Коли X. В. Кальтенборн розповідав мені цю історію, він зізнався, що робота була не з легких. За його словами, йому допомагало лише одне: бажання зробити її цікавою. Щоранку, перш ніж вийти з дому, він дивився у дзеркало і говорив собі такі напутні слова: «Кальтенборне, ти повинен це робити, якщо хочеш їсти. А оскільки ти змушений це робити, то чому б не перетворити роботу на веселу забаву? Чому б щоразу, як ти дзвониш у двері, не уявляти, що ти — актор перед вогнями рампи, за якими за тобою спостерігають глядачі? Зрештою, те, чим ти займаєшся, кумедне, наче якесь театральне дійство. То чому б тобі не вкласти в цю гру трохи енергії та ентузіазму?»