Ця книжка написана жінкою, яка п'ятдесят років була майже незрячою. «У мене було лише одне око, — пише вона, — та й те все вкрите грубими рубцями, тож я була змушена дивитись крізь маленьку шпаринку в лівій частині ока. Я могла читати книжку, лише тримаючи її біля самого обличчя і сильно скошуючи око ліворуч».
Але Боргільд не хотіла, щоб її жаліли, не хотіла, щоб її вважали неповноцінною. В дитинстві вона хотіла гратись у класики з іншими дітьми, але не бачила розмітки. Тож після того, як інші діти розходились по домівках, дівчина лягала долілиць і повзала, притискаючись обличчям до землі, щоб побачити лінії. Вона запам’ятала кожен клаптик тієї ділянки, де вони гралися з друзями, і скоро стала експертом з усіх рухливих ігор. Вдома Боргільд читала книжки з великим шрифтом, тримаючи їх так близько біля очей, що її вії торкалися сторінок. Вона отримала два вчених ступені: бакалавра мистецтв університету Міннесоти та магістра мистецтв Колумбійського університету.
Боргільд починала викладати у крихітному селі Твін-Веллі, штат Міннесота, і доросла до звання професора журналістики та літератури в Августинському коледжі в місті Сіу-Фоллс, штат Південна Дакота. Жінка викладала там протягом тринадцяти років, читаючи лекції в жіночих клубах і ведучи радіопередачі про книжки та письменників. «В глибині моєї душі, — пише вона, — завжди жеврів страх суцільної втрати зору. Щоб подолати його, я намагалася радісно і весело ставитись до життя».
У 1943 році, коли Боргільд було п’ятдесят два, сталося диво: їй зробили операцію у відомій клініці Майо. Тепер жінка могла бачити значно краще, ніж досі. Перед Боргільд відкрився новий світ — хвилюючий і прекрасний. Тепер навіть звичайне миття посуду стало для неї захоплюючою пригодою. «Я граюсь із білою, пухкою мильною піною, — пише жінка. — Я занурюю в неї свої руки і набираю повну жменю крихітних мильних бульбашок. Потім я розглядаю їх і в кожній бачу сяючі кольори крихітних райдуг». Боргільд подивилась у вікно і побачила «помахи сіро-чорних крил горобців, які пурхали поміж густих пластівців снігу». Жінку зачарували мильні бульбашки й горобці, і вона закінчила свою книжку словами: «Милостивий Боже, — прошепотіла я, — Отче наш Небесний, дякую тобі, дякую».
Ви можете таке уявити: дякувати Богові за те, що ти можеш мити посуд, бачити райдугу в бульбашках і спостерігати за горобцями, що летять крізь сніг!
Ви і я — нам має бути соромно за самих себе. Кожного дня рік за роком ми жили у казковій країні краси, але були занадто сліпими, щоб її побачити, занадто пересиченими, щоб насолоджуватись нею.
Аби припинити хвилюватись і почати жити, запам’ятайте...
Зважайте на свої блага, а не прикрощі!
Розділ 6
Затямте: ніхто ніколи не б'є мертвого собаку
1929 році сталась подія, яка перетворилася на сенсацію національного масштабу в освітніх колах. Щоб стати її свідками, до Чикаго вирушили вчені мужі з усієї Америки. За кілька років до цих подій молодому чоловіку на ім'я Роберт Хатчінс пощастило, нарешті, пробити собі дорогу в Йєль. Для цього йому довелось попрацювати і офіціантом, і лісорубом, і репетитором, і навіть продавцем білизняних мотузок. Тепер, всього через вісім років, він обійняв посаду президента одного з найбагатших вищих навчальних закладів Америки — Чиказького університету. Скільки йому років? Тридцять. Неймовірно! Старші викладачі лише хитали головами. На «юне чудо» наскочив стрімкий потік критики: мовляв, він і такий, і сякий, надто молодий, недосвідчений, а його погляди на освіту сміхотворні. Навіть газети приєдналися до цього цькування.
Того дня, коли Роберт Майнард Хатчінс заступав на свою посаду, один із друзів сказав його батьку: «Я був неприємно вражений, коли сьогодні вранці прочитав у газеті розгромну статтю про вашого сина».
«Так, — відповів старший Хатчінс, — стаття була жорсткою, та не забувайте, що ніхто ніколи не б є мертвого собаку».
Так, і що важливіший цей «собака», то більше задоволення отримують люди, наносячи йому удари. Принц Вельський, який згодом став королем Едвардом VIII, відчув це на власній шкурі. На той час він навчався у Дартмутському коледжі в Девонширі — це заклад, аналогічний американській Військово-морській академії в Аннаполісі. Принцу тоді було чотирнадцять. Одного дня морський офіцер побачив, як він витирав заплакані очі, і запитав, що трапилось. Спочатку хлопець відмовлявся говорити, але зрештою зізнався: його відлупцювали кадети. Комодор коледжу зібрав хлопців і пояснив їм, що принц не скаржився, але все ж йому хотілося б знати, чому вони над ним знущалися.