Джордж Б. Джонсон із міста Інід, штат Оклахома, працює координатором з безпеки в інженерній компанії. Серед його обов'язків — слідкувати за тим, щоб під час виконання польових робіт робітники надягали каски. Щоразу, проходячи повз робітників, на головах яких не було касок, він, з огляду на свої повноваження, нагадував їм про це правило і про те, що вони мусять його виконувати. З часом робітники почали зустрічати Джорджа похмурими поглядами, а деякі знімали каски, тільки-но він відходив подалі.
Тоді Джордж вирішив застосувати інший підхід. Надалі, коли він бачив робітників без касок, то цікавився, чи зручні в них каски і чи добре вони підігнані. Потім Джордж по-дружньому нагадував чоловікам, що ці каски захищають їх від травм, і радив завжди надягати їх під час робіт. Тож робітники почали частіше дотримуватись інструкцій, не виказуючи роздратування чи невдоволення.
Тисячі сторінок історії рясніють прикладами марної критики. Візьміть, наприклад, відому сварку між Теодором Рузвельтом і президентом Тафтом — сварку, через яку розкололася Республіканська партія, господарем Білого дому став Вудро Вільсон, а у Першу світову війну була вписана яскрава сторінка, що змінила хід історії. Розглянемо ці події детальніше.
Коли в 1909 році Теодор Рузвельт залишив Білий дім, він підтримав Тафта, якого і було обрано на посаду президента. Потім Рузвельт вирушив до Африки полювати на левів. Повернувшись, він розгорнув бурхливу діяльність: звинуватив Тафта у консерватизмі, спробував домогтися свого висунення в президенти на третій строк, утворив Прогресивну партію і мало не розвалив Республіканську. Внаслідок чого на наступних виборах Вільям Ховард Тафт і Республіканська партія отримали голоси лише двох штатів — Вермонту та Юти. Це була найбільш нищівна поразка партії за всю її історію.
Кого ж у всьому цьому звинувачувати? Рузвельта чи Тафта? Тепер це не має значення. Важливо те, що критичні зауваження Теодора Рузвельта не переконали Тафта у тому, що він помилявся. Вони лише змусили його почати виправдовуватись, знову і знову повторюючи зі сльозами на очах: «Не розумію, що я міг би зробити інакше».
Або візьмемо історію із нафтовим скандалом в Тіпот-Доумі. На початку 1920-х років про нього з обуренням писали всі газети. Він розбурхав усю країну! В американському суспільстві ще не траплялось чогось подібного. Ось лише голі факти цього скандалу: Альберт Б. Фолл, міністр внутрішніх справ у кабінеті Хардінга, отримав доручення здати в оренду приватним фірмам державні нафтові родовища в Елк-Хілл та Тіпот-Доумі, які було зарезервовано для військово-морського флоту. Чи влаштував міністр публічний тендер? Він безсоромно передав цей заманливий контракт своєму приятелю Едварду А. Догені. А що ж зробив Догені? Він видав міністру Фоллу сто тисяч доларів, назвавши їх «позикою». Потім міністр Фолл зухвало скерував у зону цих нафтових родовищ державний морський флот, наказавши випровадити конкурентів, які добували нафту в сусідніх із Елк-Хілл родовищах, щоб їхні свердловини не виснажували запаси нафти. Ці люди, яких під дулами зброї зігнали з їхніх же власних ділянок, негайно звернулися до суду, і завіса над обставинами Тіпот-Доумського скандалу впала. Сморід пішов настільки огидний, що знудило всю країну. Адміністрацію Хардінга було скинуто, Республіканській партії загрожувала поразка, а Альберт Б. Фолл опинився у в'язниці.
Фолл був суворо покараний. Чи розкаявся він? Ні! Кілька років по тому Герберт Гувер мимохідь згадав у своїй публічній промові, що смерть президента Хардінга стала наслідком душевних страждань через зраду друга. Коли це почула місіс Фолл, вона схопилася зі стільця, розридалась і вигукнула: «Що? Фолл зрадив Хардінга? Ні! Мій чоловік ніколи нікого не зраджував. Навіть гори золота не спокусили би його повестися непорядно. Це його зрадили, піддали побиттю і розіп'яли».
Ось вам людська натура в дії: винний звинуватить будь-кого, окрім себе. Усі ми такі. Тож якщо завтра забажаєте когось покритикувати, згадайте Аль Капоне, Кроулі Два Нагани та Альберта Фолла. Давайте нарешті визнаємо, що критика схожа на поштових голубів, які завжди повертаються додому. Давайте подумаємо про те, що людина, яку ви ладні звинувачувати і засуджувати, скоріш за все, виправдається і, в свою чергу, засудить вас, або, подібно до вихованого Тафта, промовить: «Я не бачу, що я міг би зробити інакше».
Вранці 15 квітня 1865 року Авраам Лінкольн помирав у дешевій мебльованій кімнаті будинку, розташованого якраз навпроти театру Форда, в якому напередодні в нього вистрелив Джон Вілкс Бут. Довге тіло Лінкольна лежало навскоси у ліжку, занадто короткому для нього. Над ліжком висіла дешева репродукція полотна відомої художниці Рози Бонер «Кінський ярмарок». Похмурий газовий ріжок мерехтів жовтим світлом. Військовий міністр Стентон, що стояв біля ліжка, промовив: «Тут лежить найвидатніший керівник, якого коли-небудь бачив світ».