«Мій любий генерале! Я не вірю, що Ви уявляєте собі всю величину нещастя, пов'язаного із відступом Лі. Він був уже майже в наших руках, і якби ми змогли його схопити, то в сукупності із нашими попередніми успіхами це означало б кінець війни. Тепер же війна триватиме ще невизначений час. Якщо Ви не спромоглися атакувати Лі минулого понеділка, то як Ви зробите це зараз, коли він перебуває на південь від річки? Зауважте, що Ви можете взяти з собою не більше ніж дві третини того війська, яке було у Вашому розпорядженні тоді. Було б нерозсудливо очікувати, та я й не очікую, що тепер Ви зможете багато чого домогтись. Безцінну нагоду втрачено, і це мене вкрай пригнічує».
Як ви гадаєте, що зробив Мід, коли прочитав цього листа?
Він нічого не зробив, тому що Лінкольн його не відіслав. Цього листа було знайдено серед паперів Лінкольна після його смерті.
Я припускаю — і це лише припущення — що, написавши цього листа, Лінкольн подивився у вікно і подумав: «Хвилинку. Можливо, мені не варто гарячкувати. Легко мені, сидячі у тиші Білого дому, віддавати Міду накази атакувати, а якби я був під Геттісбергом й бачив стільки крові, скільки за останні тижні її побачив Мід, і якби мої вуха пронизував би стогін поранених і помираючих, можливо, я не прагнув би негайного наступу. Якби я мав несміливий характер Міда, можливо, я вчинив би так само, як і він. Хай там як, та час вже сплинув. Якщо я зараз відправлю цього листа, то відчую полегшення, а Мід шукатиме виправдання і почне звинувачувати в усьому мене. Це послання пробудить у ньому тяжке почуття, буде заважати його діям як головнокомандувача і, можливо, змусить піти у відставку».
Тож Лінкольн відклав цього листа вбік, бо на власному досвіді переконався, що від різкої критики та докорів майже ніколи немає жодного зиску.
Теодор Рузвельт згадував, що коли за часів свого президентства він стикався з труднощами, то відкидався на спинку крісла, дивився на великий портрет Лінкольна, що висів над його столом у Білому домі, і думав, як би той її вирішив.
Наступного разу, відчувши бажання дати комусь прочухана, витягніть зі своєї кишені п'ятидоларову банкноту, подивіться на зображення Лінкольна і запитайте себе: «А як би впорався з цією проблемою Лінкольн?»
Марк Твен час від часу втрачав витримку і писав такі листи, що папір червонів. Так, наприклад, одного разу він написав чоловіку, який розлютив його: «Дозвіл на поховання — ось що вам потрібно. Тільки спробуйте щось сказати, і я сам простежу, щоб вам його видали». В іншій ситуації Твен написав редактору з приводу спроб коректора покращити його орфографію та пунктуацію: «Перевірте згідно з наданою мною нижче копією, і переконайтеся, що цей коректор витягає свої припущення із каші в своїх гнилих мізках».
Написання цих уїдливих листів допомагало Марку Твену покращити свій настрій. Вони давали йому змогу випустити пару, але не завдавали нікому жодної шкоди, тому що дружина письменника таємно вилучала їх із пошти. Вони не потрапили до своїх адресатів.
Чи знаєте ви якусь людину, яку б вам хотілося виправити, зробити кращою? Переконаний, що так. Але чому б вам не почати з себе? Навіть із суто егоїстичної точки зору це більш вигідно, ніж намагатися вдосконалювати інших. І до того ж набагато безпечніше. «Не дорікай сусіду за сніг на даху його будинку, — казав Конфуцій, — якщо твій власний поріг не розчищений».
Коли я ще був молодим і дуже хотів справити на людей враження, я написав найбеглуздішого листа Ричарду Хардінгу Девісу, — письменнику, який на той час був помітною постаттю на літературному обрії Америки. Я готував статтю про письменників для одного журналу і попросив Девіса розповісти про його методи роботи. За кілька тижнів до цього я отримав від когось листа із припискою «Продиктовано, але не прочитано». Ця приписка справила на мене величезне враження. Вона наче давала зрозуміти, що цього листа написала дуже заклопотана і важлива людина. У той час я не мав чим вихвалятися, але пристрасно хотів справити враження на Ричарда Хардінга Девіса, тому закінчив своє коротке послання тими ж словами: «Продиктовано, але не прочитано».
Девіс навіть не схотів написати мені відповідь. Він просто повернув мені мого листа, недбало нашкрябавши поперек моєї приписки: «Ваш поганий стиль може бути перевершений лише вашими поганими манерами». Без сумніву, я припустився грубої помилки і, можливо, заслуговував на прочуханку. Але, як будь-яка людина, я образився. І образа ця була настільки пекучою, що коли через десять років я прочитав про смерть Ричарда Хардінга Девіса, то єдина думка, що промайнула у моїй свідомості, — як не соромно зізнаватись — була згадка про біль, якого він мені завдав.