Одного разу Лінкольн розпочав свого листа фразою «Всі люблять компліменти». А Вільям Джеймс говорив: «Найглибшою людською сутністю є пристрасне прагнення того, щоб оточуючі визнали її цінність». Зверніть увагу, він не сказав «бажання», «потреба» чи «хотіння» бути поцінованим. Він сказав «пристрасне прагнення».
Це невтамований голод людського серця. І ті поодинокі люди, яким вдасться його втамувати, отримають владу над іншими людьми і «навіть трунар шкодуватиме за ними, коли вони помруть».
Саме бажання відчути свою значущість — одна з головних відмінностей людини від тварини. Ось приклад: хлопчаком я жив на фермі в Міссурі, де мій батько вирощував чистокровних джерсійських свиней та породистих біломордих корів. Ми возили своїх тварин на сільські ярмарки і виставки уздовж всього Середнього Заходу й неодноразово займали перше місце. Мій батько приколював винагороди на довге біле полотно, й коли до нас приходили друзі чи відвідувачі, обов'язково його діставав. Він тримав його за один кінець, а я — за інший, демонструючи гостям дорогоцінні відзнаки. Наші свині не цікавилися всіми цими винагородами. Але для мого батька вони були важливими. Ці призи підвищували його значущість.
Якби у наших предків не було цього жагучого прагнення відчути свою значимість, виникнення цивілізації було б під великим питанням. Без нього ми б досі були тваринами.
Саме це прагнення надихнуло Діккенса на написання його безсмертних романів, а сера Крістофера Рена — на створення симфонії в камені. Це прагнення змусило Рокфеллера накопичувати мільйони, які він так ніколи й не витратив! І саме це прагнення змушує багатіїв будувати розкішні будинки, розміри яких значно перевищують потреби цих людей.
Це прагнення змушує людей вдягатися за останньою модою, керувати автомобілем останньої моделі і вихвалятися надзвичайними здібностями власних дітей.
Саме це прагнення спонукає підлітків до того, щоб займатися злочинною діяльністю. За словами колишнього комісара поліції Нью-Йорка Е. П. Малруні, середньостатистичний юний злочинець схиблений сам на собі, і перше, що він просить після арешту, — це бульварні газети з сенсаційними повідомленнями, що роблять його героєм. Неприємна перспектива тюремного ув'язнення здається йому такою віддаленою і незначною, доки він тішиться своїм зображенням на одній сторінці зі світлинами політиків, спортсменів, зірок кіно та телебачення.
Якщо ви скажете мені, завдяки чому відчули свою значимість, і я скажу вам, хто ви. Цим визначається ваш характер. Це найсуттєвіша ваша ознака. Так, наприклад, доктор Джон Д. Рокфеллер повніше відчув свою значимість, даючи гроші на спорудження сучасного шпиталю в Пекіні, де могли б отримати допомогу мільйони бідних людей, яких він ніколи в житті не бачив і навряд чи побачить. Діллінджер, навпаки, відчув власну значимість, ставши бандитом, грабіжником банків і вбивцею. Коли агенти ФБР переслідували його, він увірвався до фермерського будинку в Міннесоті й вигукнув: «Я — Діллінджер!» Він пишався тим, що є злочинцем. «Я не завдам вам шкоди, але я — Діллінджер!» — сказав він.
Так, одна з найбільших відмінностей між Діллінджером і Рокфеллером полягає в тому, яким чином вони досягали відчуття власної важливості.
Історія рясніє кумедними прикладами того, як відомі люди намагались задовольнити це відчуття. Навіть Джордж Вашингтон хотів, щоб його називали «Його Величність, Президент Сполучених Штатів»; а Колумб клопотав про титул «Адмірал Океану і віце-король Індії». Катерина Велика відмовлялася читати листи, на яких не було написано, що вони адресовані «Її Імператорській Величності». Місіс Лінкольн, будучи господинею Білого дому, тигрицею накинулась на місіс Грант: «Як ви наважуєтесь сідати в моїй присутності, не чекаючи запрошення?!»
Мільйонери допомагали фінансувати антарктичну експедицію адмірала Берда в 1928 році за умови, що хребти вкритих вічними снігами гір будуть названі їхніми іменами. А Віктор Гюго домагався не багато й не мало — лише перейменування Парижа на свою честь. Навіть Шекспір, найвеличніший із великих, намагався додати своєму імені лоску, придбавши герб для свого роду.
Часом, прагнучи привернути до себе увагу і співчуття та отримати підтвердження своєї важливості, люди прикидаються немічними та хворими. Візьмемо хоча б місіс МакКінлі. Вона насолоджувалася почуттям власної значимості, змушуючи свого чоловіка, президента Сполучених Штатів, нехтувати важливими державними справами і годинами сидіти біля ліжка, обійняючи її та вмовляючи трохи поспати. Вона втамовувала спрагу підвищеної уваги, наполягаючи на його присутності під час візиту до зубного лікаря. Якось вона влаштувала чоловіку бурхливу сцену через те, що він був змушений залишити її наодинці з дантистом, щоб зустрітися з державним секретарем Джоном Хеєм.