Нью-Йоркська телефонна компанія провела детальне дослідження телефонних розмов, щоб дізнатись, яке слово люди застосовують найчастіше. Як ви вже здогадались, цим словом був особовий займенник «я». У півсотні телефонних розмов його використали 3 900 разів. «Я». «Я». «Я». «Я».
Коли ви розглядаєте групову фотографію, кого ви намагаєтеся відшукати у першу чергу?
Якщо ми матимемо на меті просто вразити людей і викликати їхню зацікавленість, то ніколи не зможемо знайти відданих, щирих друзів. Друзів — принаймні справжніх — так не здобувають.
Наполеон намагався це зробити, і під час своєї останньої зустрічі з Жозефіною змушений був визнати: «Жозефіно, мені щастило так, як жодній людині; та в цю мить ти — єдина людина у світі, на яку я можу покластися». Хоча історики сумніваються, що він міг покластися навіть на неї.
Альфред Адлер, відомий віденський психолог, у книзі «Про яке життя ви мрієте?» зазначав: «Людина, яка не виявляє інтересу до інших, переживає багато труднощів у своєму житті й завдає багато прикрощів іншим. Саме з таких осіб беруть початок усі людські слабкості».
Ви можете прочитати сотні фоліантів з психології, але не знайдете більш вагомого для нас із вами твердження. Воно має такий глибокий зміст, що я хочу виділити його курсивом:
«Людина, яка не виявляє інтересу до інших, переживає багато труднощів у своєму житті й завдає багато прикрощів іншим. Саме з таких осіб беруть початок усі людські слабкості».
Якось я слухав курс лекцій у Нью-Йоркському університеті з написання есе. Заняття вів редактор відомого журналу. Він розповів, що міг би взяти будь-який з десятка рукописів, які щодня опинялись на його столі, прочитати кілька абзаців і точно визначити ставлення автора до людей. «Якщо автор не любить людей, — сказав він, — читачі не полюблять його твори».
Цей бувалий редактор двічі переривав свою доповідь і перепрошував за те, що повчає нас. «Запам'ятайте, якщо ви хочете стати успішним письменником, то маєте цікавитись людьми».
Якщо це працює при написанні художніх творів, будьте певні, спрацює і при безпосередньому спілкуванні з людьми.
Під час останнього виступу на Бродвеї Говарда Тарстона, визнаного короля фокусів, я провів вечір у його гримерці. Упродовж сорока років він гастролював по всьому світу, показуючи фокуси, заворожуючи тисячі глядачів і змушуючи їх завмирати від здивування. На його виставах побувало понад 60 мільйонів людей, а його прибуток становив майже 2 мільйони доларів.
Я запитав містера Тарстона про секрет його успіху. Безумовно, освіта тут ні до чого, оскільки ще малою дитиною він втік із дому, став волоцюгою, спав у стогах, жебракував від дверей до дверей, подорожував товарняками і вчився читати по дорожніх знаках, встановлених обабіч залізниці.
Чи володів Тарстон якимось винятковими знаннями з магії? Ні. Він розповів мені, що про фокуси написано сотні книжок, і безліч людей знає про них не менше за нього. Але у Тарстона було дві якості, яких не мали інші. По-перше, у світлі софітів він перетворювався на іншу людину. Він знав, як привернути увагу глядачів, і добре розумівся на людській натурі. Все, що він робив — кожен жест, інтонація, рух бровами, — було ретельно заплановано заздалегідь, всі рухи були вивіреними по секундах. А по-друге, Тарстон відчував щиру цікавість до людей. Він розповів мені, що більшість фокусників, дивлячись на публіку, думають: «Ну ось, ще одна отара роззяв і простаків; їх легко обдурити». Але метод Тарстона був зовсім іншим. Він зізнався мені, що кожного разу, виходячи на стену, він казав собі: «Я вдячний цим людям за те, що вони прийшли на мене подивитись. Вони дають мені можливість заробляти на життя досить приємним способом. Тож я покажу їм все найкраще, що вмію».
Він зізнався, що ніколи не виходив під вогні рампи, не повторюючи собі знову і знову: «Я люблю своїх глядачів». Вам це здається смішним? Безглуздим? Ви маєте право думати все, що вам заманеться. Я просто переказую вам це без жодних коментарів — як рецепт успіху одного з найвідоміших ілюзіоністів усіх часів.
Джордж Дайк із Норт-Уоррена, штат Пенсільванія, був змушений піти на пенсію після тридцяти років років роботи на станції технічного обслуговування, коли через територію станції побудували нову високошвидкісну магістраль. Дні неробства набридли йому дуже швидко, тож, аби згаяти час, він почав награвати на своїй старій скрипці. Незабаром Джордж уже подорожував штатом, щоб послухати музику та поспілкуватися з визнаними скрипалями. Будучи простою і доброзичливою людиною, він щиро цікавився життям і захопленнями кожного музиканта, який зустрічався йому на шляху. І хоча самого Джорджа не можна було назвати видатним виконавцем, однак він знайшов безліч друзів у цьому середовищі. Він брав участь у конкурсах і невдовзі здобув популярність серед любителів музики кантрі на сході Сполучених Штатів як «дядечко Джордж». Коли нам довелося вперше почути дядечка Джорджа, йому було сімдесят два і він насолоджувався кожною хвилиною свого життя. Виявляючи зацікавленість іншими людьми, він відкрив для себе нове життя тоді, коли більшість літніх людей вважає, що їхні найкращі роки залишились позаду.