Мартін Гінсберг, слухач нашого курсу у Лонг-Айленді, штат Нью-Йорк, розповів, як вплинула на його життя увага, виявлена до нього медсестрою:
«То був День подяки. Мені було десять років. Я лежав у палаті міської лікарні, наступного дня на мене чекала складна ортопедична операція. Я знав, що попереду — місяці одужання та болю, під час яких я буду прикутий до ліжка. Мій батько помер; ми з мамою жили самі в маленькій квартирі на кошти соціального забезпечення. Того дня мати не змогла до мене навідатись.
Години спливали, і мене переповнювало почуття самотності, відчаю та страху. Я знав, що мати сидить вдома зовсім одна і хвилюється за мене. І я знав, що їй бракує грошей, щоб дозволити собі святкову вечерю, та й ні з ким її розділити.
Сльози навернулись мені на очі, я засунув голову під подушку і натягнув зверху ковдру. Я плакав мовчки, але так сильно, що все моє тіло здригалось від схлипувань.
Молода студентка-медсестра почула мій плач. Вона стягнула ковдру з мого обличчя і почала витирати сльози. Дівчина розповіла мені, що їй сумно від того, що треба працювати у такий день, а не бути з сім'єю. Вона запросила мене розділити з нею її вечерю, а потім принесла дві таці з їжею. Там була нарізана індичка, печена картопля, журавлинний соус та морозиво на десерт. Дівчина розмовляла зі мною, намагаючись розвіяти мої страхи. Попри те що її зміна закінчувалась о четвертій годині дня, вона залишилась зі мною майже до одинадцятої вечора. Ми грали в ігри і розмовляли, доки я не заснув.
З того часу в мене було багато Днів подяки, але я завжди згадував той особливий день, те відчуття розчарування, страху і самотності, які мене переповнювали, і теплоту та ніжність незнайомки, яка допомогла мені їх позбутись».
Якщо ви хочете подобатись іншим, якщо хочете зав’язати справжню дружбу, якщо бажаєте допомогти іншим, одночасно допомагаючи собі, завжди пам’ятайте це правило:
Виявляйте щиру зацікавленість іншими людьми!
Розділ 12
Як швидко привернути до себе людей
стояв у черзі, щоб відправити замовного листа, на пошті на розі 33-ї вулиці та 8-ї авеню в Нью-Йорку. З усього було видно, що поштовий клерк нудився на своїй роботі. Зважування конвертів, продаж марок, відраховування решти, виписування квитанцій — одна й та сама монотонна, нудна робота з року в рік. Тож я подумав: «Треба спробувати привернути до себе цього хлопця. Вочевидь, для цього мені необхідно сказати йому щось приємне, але не про себе, а про нього». Потім я запитав себе: «Що в ньому є такого, що може викликати моє щире захоплення?» Часом на це питання не так-то й легко знайти відповідь, особливо коли йдеться про незнайомих людей, але в цьому випадку це було неважко. Я одразу побачив дещо, чим щиро замилувався.
Тож коли цей клерк зважував мій конверт, я мрійливо вимовив: «Хотів би я мати таке чудове волосся, як у вас».
Клерк здивовано поглянув на мене. Його обличчя осяяла посмішка. «Та що ви, воно вже не таке гарне, як раніше», — скромно відповів він. Я запевнив його, що, можливо, воно й дещо втратило свою колишню красу, та все одно має чарівний вигляд. Клерк був дуже задоволений. Ми з ним мило побазікали, і останнє, що він мені промовив, було: «Моє волосся багатьом подобається».
Можу закластися, що коли хлопець ішов на обід, він був на сьомому небі від щастя, а прийшовши додому ввечері, він розповів про цей випадок дружині. Тримаю парі, що він поглянув на себе у дзеркало і сказав: «Ну що за чудова чуприна».
Коли якось я розповів цю історію на лекції, один зі слухачів запитав мене: «А що вам від нього було потрібно?»
Що мені було від нього треба?! Що я хотів від нього отримати?!
Якщо ми такі настільки егоїстичні, що не можемо поділитися з іншими дещицею щастя і щиро визнати їх достоїнства, не очікуючи дістати щось натомість, якщо наша душа не більша за дичку з кислицями, то не дивно, що нас очікує невдача, на яку ми заслуговуємо.
Хоча ні, я і справді хотів дещо отримати від того хлопця — дещо безцінне, і я це отримав. Це було відчуття, що я зробив щось приємне для нього, хоча у нього не було можливості зробити щось для мене у відповідь. Це відчуття ще надовго залишається у вашій пам'яті після того, як сама подія вже минула.
Існує один найважливіший закон людської поведінки. Дотримуючись його, ми ніколи не потрапимо в халепу, знайдемо багато друзів і покращимо наше життя. Ось цей закон: Завжди давай іншій людині відчути свою значимість. Професор Джон Дьюї, як ми вже згадували, вважав, що бажання бути значимим — найважливіше прагнення людської натури; а професор Вільям Джеймс наголошував: «Найважливіша риса людської натури — це прагнення бути визнаним». Тож саме це прагнення відрізняє нас від тварин і лежить в основі цивілізації.