Протилежність максималіста — вдоволений (тим, що має). Такі люди виробили свої стандарти, але не надто переймаються тим, що десь там може знайтися щось краще для них. Вони знають власні критерії, тож шукають, доки не натраплять на «досить гарний» варіант. Вдоволені не обов’язково швидко вгамовуються, просто здатні вирішити, зібравши певну інформацію та визначивши задовільний варіант.
Уявіть, що вам потрібно летіти дві години. Літак набирає висоту, і ви починаєте обирати фільм. Ви А) обираєте перший фільм, що начебто викликає ваше зацікавлення, і за п’ять хвилин після того, як сіли на своє місце, вже поринаєте в «Розумника Вілла Гантінґа» або Б) двадцять п’ять хвилин переглядаєте назви всіх нових фільмів — комедій, драм, документальних та іноземних, — а також усіх телешоу, доки знаходите найкращий для себе варіант.
Якщо ваш варіант — А, то, найімовірніше, ви вдоволений. Якщо ж варіант Б — ви точно максималіст. (Ви можете опинитися десь посередині між цими крайнощами чи виявитися максималістом у окремих сферах свого життя і задоволеним — в інших.)
Максималісти залипають на ухваленні рішень. Вони вірять, що ретельний аналіз зрештою покращить їхнє життя. Але це неправда. Вдоволені не просто здатні ухвалювати гарні рішення, а зазвичай ще й залишаються більш задоволені ними. Це тому, що — повторюю ще раз — вдовольнятися не означає швидко заспокоюватись. У вдоволених можуть бути дуже високі стандарти, і вони зупиняються лише тоді, коли ці стандарти дотримано. Різниця в тому, що, вже зупинившись, вони не тягнуться до того, що ще може бути десь там. Максималісти ж добирають варіант, який відповідає їхнім стандартам, але почуваються змушеними розглянути всі можливості.
Коли йдеться про стосунки, максималісти — як-от Стівен — помилково вважають, що, добре пошукавши, натраплять на ідеальну людину та будуть абсолютно певні свого рішення. Але такої ідеальної людини (та цілковитої впевненості) не існує. Ось чому максималізм призводить до страждань, затримок з ухваленням рішень і втрачених можливостей. Загалом удоволеним бути краще.
Чому максималісти такі?
Максималістів ятрить тривога. Не просто страх щось пропустити, а радше страждання від менш очевидного страху вирішити неправильно. Вони гадають, що максималізм допоможе їм зробити найкращий вибір і полегшить тривогу. Але цей страх страшенно тисне на них: усе, що не є досконалим, здається невдалим.
Зі мною таке трапляється, коли я подорожую. Навіть якщо поїздка минає майже бездоганно, припускаючись помилки (наприклад, забронювавши готель далеко від центру міста), я обов’язково думаю, що все пропало, та кажу собі: «Чому просто не довідатися трохи більше?» А тоді я щосили опираюся цьому почуттю, щоб воно не зіпсувало всю подорож.
Навряд чи щось може загострити схильність до максималізму більше за вибір партнера для тривалих стосунків. Максималісти бояться помилитися. «Що, як ми розлучимось і мені доведеться самій виховувати дітей? Що, як я боятимусь повертатися додому після роботи, бо не знатиму, про що розмовляти з дружиною? Що, як мені буде так нудно, що я заведу коханця»?
Здебільшого впродовж людської історії (а у багатьох суспільствах і дотепер) родина, суспільство чи релігійні лідери диктували людям, як чинити: як одягатися, що їсти, як діяти, у що вірити і, так, із ким одружуватися. Тепер, у нашій дедалі більш індивідуалізованій і світській культурі, ми відповідаємо за власну особистість. «Чи їм я м’ясо? Чи працюю я в шабат? Чи охрещую я свою дитину? Чи одружусь я в синагозі? Я вважаю себе чоловіком, жінкою чи ні тим, ні тим?»
Наше життя, сценарій якого раніше писали культура, релігія та родина, тепер залишається чистим аркушем. Це дає свободу більш повно самовиражатися, але й відчуття тиску все зробити як годиться. Коли ми творимо історію, що складається відстійно, нам нікого звинувачувати в цьому, окрім самих себе. Не дивно, що ми вклякаємо на місці, намагаючись усе проаналізувати.
За такої невизначеності (а визначати маємо ми!) виникає прагнення стояти на твердому ґрунті. «Я хочу почуватися на сто відсотків упевненим, щоби йти до вівтаря», — сказав мені Стівен.
Одначе саме в цьому й полягає проблема. Стівен вважає, що вивчення переліків «плюсів» і «мінусів» дасть змогу ухвалити правильне рішення про все — від купівлі найкращого пилосмока («Dyson V11 Animal», 160 відгуків із п’ятьма зірками) до планування ідеального дня (серфінг о п’ятій ранку, кава у маленькому кафе, яке всі обожнюють, але про яке ніхто не знає, перегони з тріатлону, зустрічі з двома різними друзями, медитація на пляжі, домашня їжа та настільні ігри). Але це означало б, що існує якась правильна відповідь про те, з ким одружитися. Її ж немає.