— Нікому з тих хлопців, що мені подобаються, не подобаюсь я, а ті, що їм я подобаюся, мені здаються нудними. — Коли ми чекали в черзі до замовлення, вона озирнулася та прошепотіла: — Що мені робити? Доведеться на комусь зупинитися?
Вівіан воліла не вважати себе тією, хто задовольняється наявним у неї. Вона займалася корпоративним піаром у великій компанії, працювала з тим, що називають «кризовими комунікаціями». Кризи вирували того року, як і кілька попередніх, тож Вівіан мусила завжди залишатися напоготові, налаштована на будь-яку судову тяганину чи замовлений матеріал у пресі. Вона тренувалася п’ять разів на тиждень, була радикальною веганкою та нещодавно отримала права на керування яхтою. Ця жінка контролювала все. Все, крім особистого життя.
Вівіан знала, що я тренерка з поведінки на побаченнях і консультантка із сумісності партнерів. Вона вже розповідала дещо про свої взаємини, але оце вперше насправді переді мною відкрилася.
— Так, ну ж бо відступімо на крок назад. Яка історія твого особистого життя? — запитала я її.
— Якщо коротко, то невтішна, — відповіла жінка. — Два роки у мене було щось із одним хлопцем. Я навіть не знаю, чи варто мені це взагалі називати «чимось». Він точно не назвав би. Той хлопець жив зі мною в одному будинку в Нью-Йорку, і ми спали разом, коли йому хотілося. Потім був інший, із роботи, коли я сюди щойно перебралася, але він надсилав багато суперечливих повідомлень, і те все якось розпалося. Останнім часом зависаю в додатках для знайомств і побувала начебто на мільйоні побачень, але щойно хтось зізнається, що я йому подобаюсь, як утрачаю до нього інтерес. Скажи мені правду. Я проклята? Я помру самотньою?
Я засміялася:
— Ні, ти крута. Ти гарна та цікава і вмієш кермувати довбаними яхтами. Здається мені, що ти просто шукаєш щось не те. — Я намагалася не надто захоплюватися, але відчувала, що повільно вмикаю тренерський режим. Я хотіла допомогти.
— Шукаю не те? Я не говорила нiчого на зразок: мені потрібні високі чи багаті хлопці.
— Я не про це, — перебила я її. — Ти чула коли-небудь про теорію прив’язаності?
Прив’язаність 101
Теорія прив’язаності є однією з найпотужніших ідей науки про стосунки, якими я ділюся зі своїми клієнтами. Це популярна схема, за допомогою якої легко пояснити, чому ми прив’язуємося до певних типів людей, чому минулі взаємини не склалися та чому нам не вдається позбутись шкідливих звичок.
Ви можете прочитати цілі книжки на цю тему, як-от «Прив’язаність» Аміра Левайна та Рейчел Геллер і «Тримай мене міцно» Сью Джонсон, але теорія прив’язаності так змінила життя моїх друзів, моїх клієнтів і моє, що я вирішила тут також згадати про неї. Я працювала з людьми, яким роками не щастило в особистому житті, а потім вони дізнавалися про цю схему та на її основі повністю змінювали свій підхід до нього. Це непросто, але можливо для того, щоб отримати результати, які вражають. Я знаю чимало людей, які завдячують вдалим шлюбом тому, про що довідалися з теорії прив’язаності. (Очевидно, що я дуже прив’язана до цієї теорії.)
Замовивши напої, ми з Вівіан посідали серед подушок у віддаленому закутку кафе. Я взялася пояснювати, що таке теорія прив’язаності та в чому полягає її важливість.
Теорію прив’язаності запропонував у своїй студії віковий психолог Джон Боулбі. Він вважав, що діти мають вроджену прив’язаність до своїх матерів. Пізніше психологиня Мері Ейнсворт вивчала відмінності у прив’язаності різних дітей шляхом постановки відомого тепер експерименту з назвою «Незнайома ситуація». Для цього вона запрошувала матерів із немовлятами (віком від дванадцяти до вісімнадцяти місяців) до власної лабораторії та спостерігала за ними під час реалізації низки сценаріїв.
Відтак спершу мати з дитиною заходила до кімнати, наповненої іграшками. Дитина почувалася у безпеці, граючись і обстежуючи все навколо, адже мати правила їй за надійну базу — людину, що за потреби надала б допомогу. Потім лаборант прохав матір залишити кімнату та дивився, як дитина реагує на її відсутність та повернення за кілька хвилин. Мета експерименту передбачала дослідження здатності дитини вірити, що її потреби буде задоволено навіть за тимчасової відсутності надійної бази.
Окремі немовлята демонстрували ознаки тривоги, щойно їхня мати виходила. З приходом матері такі діти тимчасово заспокоювалися та припиняли плакати, але потім гнівно відштовхували її та знову заливалися сльозами. Ейнсворт назвала цих немовлят «тривожно прив’язаними».