Інша група немовлят плакала, коли мати зникала, але заспокоювалася, щойно та з’являлася. Такі немовлята швидко починали знову гратися. Це були «безпечно прив’язані».
Третя група не реагувала на те, що мати виходила з кімнати, і не зважала на неї після її повернення. Ці діти вдавали, що ситуація їх не турбує, але за підвищеним пульсом і рівнем стресу вчені розуміли, що вони засмучувалися так само, як і ті, що плакали. Це були немовлята з «уникаючою прив’язаністю».
Ейнсворт із командою зробили висновок, що всі ми маємо однакову потребу в прив’язаності й увазі, але розвиваємо різні стратегії подолання, що дають змогу порозумітися саме з нашими вихователями.
Через роки дослідники з’ясували, що ця ж сама теорія стосується й типу прив’язаності в дорослому житті: до кого ми прив’язуємося, як складаються з ним взаємини та чому багато останніх виявляються успішними або ні. Але не кваптеся звинувачувати свою маму в особистих проблемах. Стосунки з батьками — лише один із низки факторів, що визначають тип прив’язаності в дорослому житті.
— А який у мене тип? — запитала Вівіан.
— Ну, — мовила я, — як у тривожно прив’язаних немовлят, які плакали, коли їхні матері виходили з кімнати, і продовжували плакати, коли ті поверталися. Малюками вони хвилювалися, що їхні потреби не буде задоволено, й вибухали від гніву та відчаю. Ставши дорослими, бояться бути покинутими та хочуть постійного контакту зі своїми партнерами.
— Це ж про мене.
Я усміхнулася Вівіан, бо вона справді надіслала мені сім повідомлень поспіль, коли тиждень тому я не відвідала тренування.
Свідомість тривожно прив’язаних людей сповнена «стратегій активації», думок, що спрямовані на відновлення близькості. Наприклад, вони здатні невпинно міркувати про свого партнера чи прокручувати в голові його чесноти, недооцінюючи власні. Таке спотворення призводить до паніки. І коли тривожно прив’язані особи не відразу одержують відповідь від партнера, то лякаються, що їх кидають. Вони позбуваються тривоги лише під час активного спілкування з партнером. Це також змушує їх кидатися в стосунки та підтримувати останні навіть за очевидної потреби перервати: тривожно прив’язані бояться залишатися наодинці та хвилюються, що йдеться про єдиний даний їм шанс на кохання.
— Тривожно прив’язані люди, — пояснювала я, — (і не хочу ні в кого зараз тицяти пальцем) також демонструють «протестну поведінку».
Люди з тривожним типом прив’язаності часто діють так, щоб привернути увагу партнера. Вони забагато телефонують чи надсилають надто багато повідомлень, погрожують піти, щоб спровокувати ревнощі, або скидати чи ігнорувати телефонні дзвінки, підкреслюючи власну позицію.
А як же ті немовлята з уникаючою прив’язаністю, які поводилися байдуже, коли їхні мами поверталися до кімнати, хоча були засмучені? Вони відчували, що не можуть покладатися на того, хто піклується про них, бо він задовольняє лише окремі їхні потреби. Такі немовлята виростають у дорослих з уникаючою прив’язаністю, тож постійно намагаються зменшити біль від того, що їх відштовхують, удаючи, що насправді не хочуть спілкуватися. Вони не вірять, що варто покластися на інших для задоволення власних емоційних потреб, тож воліють ні з ким надміру не зближуватися. Люди з уникаючою прив’язаністю силкуються віддалитися, коли взаємини стають надто близькими. Описані спроби розірвати зв’язок називають «стратегіями деактивації». Якщо ви чули від когось «Я не готовий брати на себе зобов’язання», «Мені потрібен особистий простір» або «Моя робота насправді потребує багато зусиль, тож я не можу бачитися з тобою зараз», ви спостерiгали поведінку особи з уникаючою прив’язаністю.
Люди з таким типом прив’язаності також зазвичай акцентують увагу на недоліках партнера та використовують їх як привід, щоб вийти зі стосунків і відновити незалежність. Вони фантазують про те, наскільки щасливішими були б на самоті чи з кимось іншим.
Під час моєї розповіді про тип уникаючої прив’язаності Вівіан кивнула.
— Ти точно описала всіх, із ким я коли-небудь зустрічалася, — мовила вона.
— Не будь надто суворою до себе, — порадила я їй. — Така схема насправді надзвичайно поширена. Це називається «цикл тривоги й уникнення». — Тривожно прив’язані люди очікують, що людина, яку вони кохають, почне відступати і їм, своєю чергою, доведеться за нею гнатися. Саме так сталося з колишнім Вівіан, який мешкав із нею в одному будинку.
— Це було так захопливо, — сказала Вівіан. — Я розмірковувала: «Чи зателефонує він мені знову? Чи побачимося ми в ці вихідні?»