Ми стояли надворі, коли його друзі вже зникли в клубі. Мені було страшенно холодно в короткій шкіряній спідниці із заправленою в неї шовковою майкою (я обрала цей одяг, сподіваючись заслужити запрошення і не думаючи про горезвісні холодні ночі Сан-Франциско влітку). Я похитувалася вперед-назад на нестійких підборах.
Браян поклав руки на мої оголені плечі та зазирнув мені в очі.
— Будь ласка, не йди зі мною. Я волію розважатися з друзями та знайомитися з дівчатами. Тобі треба додому.
Я плакала та благала його, але за пів години він приєднався до своїх друзів у клубі.
Що я зробила не так? У жодних порадах про побудову взаємин, що мені траплялися, не йшлося про такі моменти з життя, коли ти самотою стоїш на вулиці перед якимось зашкварним клубом, із розмазаною по обличчю сумішшю туші зі шмарклями та страждаєш через когось, хто надсилає суперечливі повідомлення та змушує тебе почуватися дурепою.
Це не вперше я бігала за кимось на кшталт Браяна, тож розуміла, що обираю не тих людей. Утім, як це виправити, не знала. За тиждень, у відчайдушній спробі переконати себе, що все ж рухаюся вперед, я звернулася по допомогу до Наді, сучасної тренерки з поведінки на побаченнях. (Я тоді ще не працювала зі справами, що стосувалися кохання.)
Ми з Надею сиділи, схрестивши ноги, на килимі в її кабінеті/вітальні/дзен-саду/місці сили. Вона допомогла мені зрозуміти, що Браян мені подобається, бо він веселий і з ним можна відриватися, але насправді не є тим, кого я шукаю для шлюбу, і мені не подобається тривога, яку він розкриває в мені. Із сильним російським акцентом Надя сказала:
— Ваше домашнє завдання — зосередитися на з’ясуванні того, якою ви бажаєте почуватися у своїх стосунках.
Під час нашої наступної зустрічі я відповіла:
— Хочу поряд із ним почуватися розумною та дотепною, відчувати, що він мене цінує, та щоб мені було спокійно в наших стосунках.
Надя схвально кивнула.
Із того сеансу я довго брела додому пішки — з домашнім завданням у руках і сповнена відчаю. Я дуже цінувала допомогу Наді, але водночас була не менш одержима Браяном. Навіть тієї миті мене цікавило, де він зараз і про що (чи про кого) думає.
Я зазирнула в телефон і вже наважилася написати йому. Саме в цей момент у календарі вигулькнуло запрошення. Воно надійшло від хлопця з роботи на ім’я Скотт.
Ми познайомилися вісім років тому, обідаючи в коледжі зі спільними друзями. Минулого літа знову зустрілися на зупинці ґуґл-шатла. Трохи згодом я запросила його на обід — цього разу на роботі, під час зустрічі випускників Гарварду. Там, за столом, я розповіла, що маю намір вивчити мову програмування R. Він повідомив, що щойно покинув докторантуру з математики, та запропонував навчати мене.
Ми почали зустрічатися на роботі щотижня. Він був природженим учителем — добрим, терплячим, дотепним.
— Що ти можеш сказати про розподіл часу виверження гейзера Старий Служака на основі візуалізації, створеної тобою в R? — запитав він мене на одному із занять.
— Він бімодальний?
— Так! — радісно вигукнув мій педагог і дав мені п’ять.
На жаль, Скотт загасив флірт, що починав розгоратися між нами, зізнавшись, що не полюбляє екзотичні подорожі та натовп на «Палаючій людині». Я його викреслила.
Але це було раніше. Тоді ж, ідучи додому після зустрічі з Надею, я зрозуміла, що в характері Скотта є багато рис, про які сказала Наді, що саме їх шукаю. І що поряд із ним я почуваюся розумною та дотепною, відчуваю, що він мене цінує, і мені спокійно в наших стосунках.
Відтак, іще раз поглянувши на Скотта крізь призму того, що має значення, я усвідомила, що початкові поверхневі вподобання відвертають увагу від основного. Мені подобалось, як я почуваюся біля нього, хоча його й жахала думка про те, щоб не спати всю ніч на вечірці у пустелі. За роки, що минули відтоді, я з’ясувала, що поради Наді були не просто розумні — їх підкріплювали численні дослідження.
Тієї доленосної суботи, гуляючи Парком Долорес і милуючись горизонтом Сан-Франциско, я прийняла запрошення Скотта на обід.
Ті обіди стали щотижневими, а потім і щоденними. Ми почали співчувати одне одному після жахливих побачень із незнайомцями з Інтернету. Скотт із другом знімали біля мого будинку пародійне ютуб-шоу, що мало назву «Silly Valley», і ми зустрічалися на кілька хвилин перед записом або після нього.
Одного разу, прощаючись після чергового обіду, він узяв білу квітку, що впала з дерева, і встромив її у моє волосся.