— Так, і не відчув іскри.
Джонатан дуже старався. Справді старався! Він був зайнятий і все ж доклав зусиль, щоб піти на побачення там і тоді, коли міг. Але побачення — це дещо більше, ніж просто згаяний час.
Оточення має значення
Пам’ятаєте розповідь про тих співробітників «Ґуґла», що почали їсти менше «Ем-енд-Емс»? Вони скоротили споживання цукерок, коли смаколики переклали зі скляних банок у непрозорі контейнери.
Цей приклад ілюструє один із найважливіших принципів біхевіористики: має значення обстановка, в якій ми робимо вибір.
Джонатан пішов із побачення о сьомій ранку, думаючи, що між ними просто немає іскри. Немає романтичного потенціалу. Що він зустрівся не з тим хлопцем. Але, можливо, вони просто зустрілися не за тих обставин?
На побаченні на нас впливає не лише фізичне місце зустрічі. Оточення на побаченні — це також те, коли саме ми зустрічаємося, що робимо та настрій, з яким там з’являємося. Коли ми щойно почали нашу роботу, Джонатан ставився до побачень як до ще одного пункту списку справ, до заняття, яке можна втиснути між тренажерним залом і хімчисткою. Він приходив у квапливому, асексуальному настрої, а потім дивувався, коли не відчував потягу до іншої людини. Він такий не один. Багато моїх клієнтів, які відчайдушно шукають кохання, але також мають купу інших зобов’язань, примудряються ходити на побачення без жодного флірту чи задоволення. Натомість вони зазвичай влаштовують те, що я називаю оцінними побаченнями.
А оцінні побачення — це не просто невесело, це ще й зовсім неефективний спосіб пошуку партнера для тривалих взаємин. У цьому розділі я навчу вас, як змінити настрій на побаченні з оцінювання на здобуття досвіду. З обміркування якостей, які зазвичай перераховують у резюме, та запитань: «Чи досить гарна для мене ця людина? Чи достатньо у нас спільного?» — перейти до того, щоб забути про самого себе та повністю перебувати в теперішньому моменті; до запитання: «Як я почуваюся з цією людиною?», до уваги до того, що відбувається, коли ви разом. До того, щоб іти на побачення зацікавлено. Щоб давати собі змогу дивуватися.
Я поясню також, як створити гарне фізичне та психологічне середовище для побачення, відкриваючи для себе найбільше можливостей для пошуку любові.
Побачення чи співбесіда?
Уявіть себе в такій ситуації: ви заходите до приміщення, побоюючись і хвилюючись, що ваша оцінювачка подумає про вас. Ви вдягнені гарно, але трохи незручно. Ви сподіваєтеся, що не пітнієте. (А най його. Ви точно пітнієте. Під колінами та пахвами.)
Ви підходите до столу, ставите сумку на підлогу, потискаєте руку й опускаєтеся на сидіння навпроти партнера.
«Хочете щось випити?»
Ви щось бурмочете про холодний чай без цукру. (Це перевірка? Що про мене говорить холодний чай?)
Чай приносять.
Співбесіда почалася.
«Де ви ходили до школи?»
«Що вивчали? Чому?»
«Який був найбільший ризик у вашому житті?»
«Що плануєте на найближчі п’ять років?»
Оцінювачка пропонує вам поставити їй кілька запитань.
За сорок п’ять хвилин оцінювання завершено.
Ви підводитеся. Потискаєте руку. Розтягаєте губи в доброзичливій усмішці. «Я нетерпляче чекатиму на наступну зустріч!» Ви йдете.
То скажіть: це було побачення чи співбесіда? Якщо уявити, щоб все це відбувалось у барі, а не в конференц-залі? Антураж може змінюватися, але атмосфера майже однакова. Я впевнена, що вам доводилося бувати на таких схематичних зустрічах. Я постійно чую від своїх друзів і клієнтів: «На побаченнях тепер невесело. Вони схожі на роботу». Послухайте, я розумію, і певною мірою побачення — це справді робота. Гарні побачення вимагають часу та зусиль, і вони не завжди приємні. Отримати відмову чи знову зрозуміти, що вас кинули, — це відстійно. Якби побачення не були єдиним способом знайти партнера для тривалих стосунків, скільки з нас відмовилися б від них іще багато років тому? Але те, що над побаченнями треба працювати, не означає, що на них ви маєте поводитись як у офісі. Це не нарада й не співбесіда. Не варто на них робити те саме, що й на роботі.
На такому побаченні немає місця для жодної сексуальності, що могла б з’явитися в цьому рівнянні. Ба більше, побачення, що скидаються на співбесіду, переводять нас у режим «відтворення». Так біхевіористка Крістен Берман називає те, що відбувається, коли нам доводиться, як роботам, повторювати заготовані заздалегідь відповіді. Ми заводимо історію, яку вже розповідали з пів десятка разів — може, й на інших побаченнях, — і відтарабанюємо своє резюме. У такі моменти ми просто видаємо інформацію, а не спілкуємося з іншою людиною.