— Ну, а ти що скажеш, Семку Скорик? Я гадав, що в тебе є голова на плечах, на відміну від мого шалапута…
— Нічого не скажу. Тільки… — Семко глибоко вдихнув і випрямив спину. — Це була моя ідея…
Глава 13
— Дядьку Пилипе, а можна одне питання?
— Спробуй, Даниле-майстре.
— Хто з батьків першим ударив на сполох?
Пан Маковій на мить відвернувся від лобового скла, щоби глянути на малого. Вони мчали додому, поверталися в рідне містечко, і Команда Мрії у повному складі розслаблено куняла на задньому сидінні його «Тойоти». Та Данилко навіть у напівсні залишався справжнім журналістом.
— А ти як думаєш? Здогадайся! — відповів Пилип Петрович і сам собі дуже здивувався. Насправді він хотів сказати: «Ось приїдеш додому, там про все дізнаєшся!»
— Та ну, що тут вгадувати. Мій тато, правда ж?
— Правда, Даню, чиста правда. Як ти вгадав?
— Просто в нас відбій о десятій вечора. Тато, мабуть, хотів побажати мені доброї ночі, зазирнув до кімнати, а мене нема…
— Відбій — це звучить жахливо! — промовила сонна Діанка.
— Та нічого не жахливо, — заперечив старший лейтенант. — Класно звучить! Я підтримую. Треба й собі таке вдома завести! І за порушення режиму відразу саджати до карцеру! Ех, відбити б вам усім одне місце, щоби тиждень стоячки снідали! І обідали! Знали б тоді, як батькам нерви тріпати! Так гляди ж — вони ще й винагороду отримають!
— Яку ще винагороду, тату? — продер очі Миколка.
— Грошову, яку ж іще! — пан Маковій аж завібрував від гніву. — Банк призначив.
— І багато? — поцікавився Семко, зручніше вмощуючи голову на м’якому сидінні.
— Десять відсотків від суми вкраденого.
— Десять від… десять тисяч гривень? — Миколка аж підстрибнув, вмить забувши про сонливість. — Тобто по дві з половиною тисячі кожному з Команди?!
— Хоч чомусь тебе в школі навчили, — саркастично підтвердив Пилип Петрович. — Ну там, ділити, множити… Саме так, синку.
— Так це ж класно! — надихнувся Миколка майбутніми перспективами, але, почувши, як невдоволено скрегоче за кермом батько, поквапився додати. — Ти не хвилюйся, тату, я з тобою теж поділюся. Купимо тобі новий кашкет.
— Не треба! — гордо відмовився Пилип Петрович. — Мені видадуть. По формі, як належить…
— І все одно, — стояв на своєму Миколка. — Ти теж заслужив на винагороду, правда ж?
Друзі підтримали цю заяву схвальним гулом.
— Ти дуже вчасно приїхав… приїхали. Ви всі. Якби не ви, то… — тут Миколка знову позіхнув. — Ну, ми би впоралися, звичайно, але було би важче.
— Так, авжеж, ви б упоралися… — пробурмотів пан Маковій уже майже не сердито. — Взяти б пасок та пороти вас, доки пощади не попросите! Шукачі скарбів, теж мені!
Він озирнувся, чекаючи реакції, але натомість побачив, що всі четверо вже солодко сплять.
Наталка та Олександр Шевченки
ТАЄМНИЦЯ ДИМУ НАД МІСТОМ
Глава 1
— Жити, як-то кажуть, добре, — вдоволено промовив Миколка Маковій.
— А добре жити — ще краще, — з готовністю відгукнувся Семко Скорик, цитуючи фразу з відомого фільму. Діана Бондаренко нічого не сказала — вона задоволено підставляла лице першому справді гарячому квітневому сонечку і навіть очей не розплющила.
Друзі сиділи на краєчку кам’яного мостика, що перехилився через річку В’юн, і насолоджувалися життям. Був тихий недільний полудень, усі домашні завдання виконано, а тому трійця з Команди Мрії втішалася заслуженим відпочинком. В руках у Семка й Миколки були складані телескопічні вудки, що вже принесли хлопцям улов — десять піщуриків; Діану ж риболовецький азарт хвилював мало — вона віддавала перевагу сонячним ваннам. Від останнього розслідування Команди минув місяць, і до цього часу ніяких особливих пригод з ними більше не траплялося. В цьому були як свої плюси, так і мінуси.
— А де Данило? — згадав Миколка про четвертого члена їхньої неофіційної детективної агенції. — Я його ще з п’ятниці не бачив. Він, часом, не в курсі яких-небудь темних справ, які потребують нашого негайного втручання?
— Що, Микольцю, знову на подвиги тягне? — поцікавилася Діана, так само не розплющуючи очей. — От же ж непосидючий… Навкруги тиша і спокій, і ніякі підступні злочинці більше не плетуть хитромудрі й зловісні плани. Змирися з цим.