— Данило сьогодні мав їхати з батьками до Полтави, — відказав Семко, ігноруючи сарказм подруги. — Щось казав про якусь річ, на котру збирався витратити свій гонорар за ту справу про пограбування банку. Обіцяв повернутися по обіді…
— …І вже повернувся, — захеканий Данилко, несподівано виринувши з найближчих кущів, приєднався до друзів на місточку. — Нарешті я вас знайшов, колеги. Все місто оббігав…
— А для чого шукав? — нашорошив вуха Миколка. — Знову стався якийсь злочин?
— Злочин? Та ні! Просто ви троє мені потрібні. Я хочу у вас інтерв’ю взяти.
— Що-що? Інтерв’ю? В нас? — Семко загигикав. — А для чого воно тобі? Ти ж і сам все про нас знаєш. Брав участь у кожному розслідуванні й, офіційно кажучи, проявив себе з найкращого боку… І взагалі, хіба інтерв’ю беруть з порожніми руками? Для цього, як мінімум, блокнот і ручка потрібні…
— У мене є дещо краще, — і тут Данилко вивудив з кишені блискучу сріблясту річ, яка виявилася цифровим диктофоном. — Я ж казав, що хочу стати одним з найкращих журналістів? А справжні професіонали користуються такими штуками. Спеціально в Полтаві купив. Я хочу записати голоси кожного з вас, а потім змонтувати з цього справжній репортаж. Тому зараз я буду ставити вам запитання…
— Ми, між іншим, рибу ловимо, — вказав Семко на очевидне. Данилко знизав плечима.
— Одне одому не заважає.
— Ще й як заважає, — солідно заперечив Миколка, міняючи наживку і знову закидаючи вудку. — Риба — вона зайвих розмов не любить. Вона потребує тиші. І якщо буде тиша, — хлопчик вправно повів вудкою в різні боки, потім різко підсік, і за мить у рибальському кошику вже виблискував сріблястий карасик, — буде й улов. Гляньте-но, який красень! Карася впіймати — це вам не абищо. Це риба хитра, обережна.
— Угу, майже як ми, — хмикнула Діана.
— А давайте згадаємо, з чого все почалося, — запропонував Данилко, не зважаючи ані на Миколчине повчання, ані на рибальський тріумф. — Тобто, як утворилася «Команда Мрії». Для архіву. Може, коли-небудь цей матеріал стане в пригоді — нам, або ще комусь… Зараз, я тільки «запис» натисну. Готово! Починайте!
— Ну… — Семко не зміг противитися спокусі бути першим, у кого Данилко взяв інтерв'ю, і похилився до сріблястого пристрою. — Почалося все взимку. В січні місяці. Щойно прийшов Новий рік, і ми розслідували справу про пограбування місцевого музею…
— Ти занадто спрощуєш, — встрягла Діанка. — Ми побачили, що замок на музеї зламано, і…
— Ми — це хто?
Дівчинка закліпала очима.
— Ми — це я і Семко Скорик, Данильцю. От, ніби ти не знаєш!
— Я все знаю, а ось наші читачі або слухачі не в курсі, — цього разу Данилко говорив зі знанням справи, і всі його слухали. — Тому оповідь слід вести так, щоби й вони все зрозуміли. Повторимо ще раз.
— Гаразд, — Діанка зітхнула. — Ми вдвох, тобто я, Діана Бондаренко, і присутній тут Семко Скорик у перший день нового року пішли будити Миколку Маковія і по дорозі, проходячи повз краєзнавчий музей, помітили, що двері…
— Вам що, — обурився також присутній тут Маковій-молодший, — геть пам'ять відбило? Миколку йшли будити! — передражнив він. — Знайшли сплячу красуню! Я вже давно на той час встав, щоб ви знали! Коротше, діло було так: один негідник, директор тутешнього музею, організував його пограбування і привласнив…
— Чиє пограбування? — підступно посміхаючись, уточнив Данилко. Та Миколку ніколи не вдавалося зупинити так легко.
— Ну не моє ж! Музею свого, ось! І привласнив спис, золотий, скіфський, почепив його на дах замість флюгера. А Семко перший здогадався, що флюгер — це ніякий не флюгер, а пофарбований під залізо зниклий спис. І тоді він заліз на дах і…
— Хто заліз, Микольцю?
— Ну не спис же! Спис уже був там. Чого ти постійно мене перебиваєш? Семко видряпався на дах і хотів його зняти, а злодій…
— Семко хотів зняти дах?
— Слухай, Даниле-майстре, ну чого ти до слів чіпляєшся? — Миколка нарешті образився. — Я хіба незрозуміло розповідаю?
— Якщо чесно, то ні. Не сердься, друже, я просто хочу, щоби ти навчився гарно говорити.
— Це тобі треба, ти й учися, — все ще сердився Миколка. — Ти ж у нас великий журналіст! А мені й так подобається. Говорю, як умію.
— Давайте я розкажу про нашу другу справу, — примирливо озвався Семко. — Це сталося наприкінці лютого. Минуло півтора місяці відтоді, коли команда Мрії розплутала свою першу справу, зі списом. А в лютому зловмисники, що зазіхали на місцеву шоколадну фабрику, викрали її директора пана Радича. Завдяки злагодженим діям всіх членів команди Мрії та особистій мужності Миколки Маковія викрадачі були викриті й отримали заслужене покарання.