— А куди це ви зібралися, діду? — звернувся він до Халатурника. — І що це ви таке несете, га? О-о, боюся, що доведеться нам з вами проїхатись до відділку…
Старий навряд чи зрозумів його слова. Він продовжував бурмотіти щось незрозуміле, простягаючи вперед каністру. Лейтенант обережно взяв її з його рук, а потім посадовив затриманого на заднє сидіння. Після цього звернувся до численних глядачів, що скупчилися на тротуарі:
— Чого стоїте? Ану, мерщій по хатах робити марлеві пов’язки!
— Це він підпалив ліс, лейтенанте? — гукнув хтось із натовпу. Міліціонер лише плечима знизав.
— Ну, а мені звідки знати? Зараз і будемо розбиратися…
Машина з Халатурником на задньому сидінні розвернулася і поїхала геть. Четвірка друзів знову обмінялася розгубленими поглядами.
— Лейтенант має рацію, — сказав Семко. — В місті зараз робити нема чого. Димом можна і отруїтися… Розбігаємось по домівках і відсиджуймось, доки цю хмару не розвіє. А заразом і збираємо інформацію. Радій, Микольцю — скоріше за все, завтра відвідини школи скасовуються…
Глава 3
Але пророцтво Семка не збулося — скасовувати уроки ніхто й не думав. Хмара диму, завдяки добрій роботі пожежників та сильному вітру, благополучно розсмокталася ще до недільного вечора, так що на ранок понеділка все місто знову жило за своїм звичним розкладом.
За наступні два дні Команді Мрії вдалося дізнатися про таке:
— пожежа сталася у північному лісі, за три кілометри від шоколадної фабрики пана Радича;
— вогонь знищив два гектари мальовничого соснового бору, а також недобудований санаторій для дітей-інвалідів;
— розслідування ще не завершено, але пожежники припускають, що причиною пожежі був підпал;
— каністра, яку ніс Халатурник, виявилася порожньою, однак зі слідами бензину;
— неподалік від погорілого санаторію були знайдені залишки саморобної халупи, в якій, судячи з усього, і мешкав божевільний старий. Там же було знайдено ще одну порожню каністру.
— Ну, і що ви думаєте, панове? — спитав Семко тоном досвідченого слідчого. Був вівторок, уроки скінчилися годину тому, і всі четверо друзів сиділи всередині свого дощатого «блокпосту», збудованого ними на дереві на узліссі.
— Старий остаточно загубив клепку і підпалив ліс, — впевнено припустив Миколка і жадібно проковтнув залишки лимонаду з пляшки. — Тут і думати нічого. Всі докази на це вказують.
— Навіть не знаю, — сказала Діана. — Старий з виду зовсім нешкідливий. Але ж докази…
— А от я сумніваюся, що це зробив він, — тихо мовив Данилко. Всі озирнулися до нього.
— Чому? — поцікавився Семко. — Маєш якісь контраргументи? Розкажи!
— Та поки що нема чого розповідати… Просто сумніви мене беруть. Надто вже все очевидно. В житті так не буває.
— Це ти про що? — не втямив Миколка.
— Та про все. Ця історія вкрай підозріла. Всі побачили, як місцевий дивак йде з каністрою, і відразу запідозрили його в підпалі. Але чи не здається вам, що це надто просто?
— Але як же друга каністра і те, що халупа Халатурника була поруч із санаторієм? — запитала Діана.
— Ото ж бо! Це мене і турбує. Чого б старому палити власний дім, та ще й разом із санаторієм?
— Бо він несповна розуму, — заявив Миколка і заходився розгортати нез’їдений у школі бутерброд. — От і все пояснення.
— Ага, всі так вважають, — пхикнув Данило. — На божевільних легко списати будь-який злочин. Але припустімо на мить, що насправді ліс підпалив хтось інший…
— Хто, наприклад? — заінтриговано мовила Діана.
— Не знаю я. Це припущення, думки вголос.
— Тобто ти вважаєш, що нашого старого Халатурника просто підставили? — очі Семка збуджено заблищали в передчутті цікавого розвитку подій. Данилко пересмикнув плечима.
— А чом би й ні? Як на мене, це цілком можливо. Скоїти злочин, а потім зробити так, щоби в усьому звинуватили місцевого дурника…
— Слухай, а це ідея, — задумливо сказав Миколка. — Тоді, значить, може виявитись, що каністри старому просто підкинули…
— Отож бо. Я, приміром, не уявляю, де він міг їх узяти. Невже поцупив?
— Ні, — Миколка володів неоціненною здатністю жувати й говорити водночас, і зараз демонстрував її на заздрість друзям. — Я багато чого чув про Халатурника, але ніхто ніколи не нарікав, що він краде. Навпаки, всі казали, що він нізащо не візьме чужого.
— А що ти ще про нього чув? — жваво зацікавився Данилко. Миколка знизав плечима.