— Та нічого особливого. Ну, що в лісі живе. Що в місті майже не з'являється. Що вміє говорити, але його ніхто не розуміє. Та й усе.
— А я, взагалі, думав, що Халатурник — це наша місцева легенда, — зізнався Семко. — Як Нессі для шотландців, чи щось таке. До пожежі я його ніколи не бачив.
— А я бачила, — згадала Діанка. — Рік тому, приблизно. Біля школи. Тільки я не знала, що це Халатурник. Думала, просто якийсь дивакуватий старий, та й годі.
— Ось бачиш, — ухопився за цей спогад Миколка. — Може, він здавна ненавидить дітей, тому спочатку вештався біля школи, а потім спалив дитячий санаторій. Ще навіть недобудований, до речі…
— До якої речі? І він не вештався, — дівчинка вступилася за старого з духу протиріччя та з почуття справедливості. — Просто йшов собі, нікому не заважав.
— Та це тоді не заважав. Хто його знає, що потім коїлося у тій божевільній голові?
— Микольцю, ти ліпше їж, у тебе це краще виходить. Бо ти сам собі перечиш. То твердиш, що Халатурник чужого не бере, то переконуєш нас, що він людиноненависник.
— Я просто озвучую різні думки, Ді, — анітрохи не знітився хлопчик. — А їх у мене, знаєш, як багато?
— Знаю, — Діанка зітхнула. — Не вперше.
— І все одно, — вперто стояв на своєму Данилко, — щось тут купи не тримається. От уявімо собі, що Халатурник підпалив ліс. Міг же він це зробити?
— Цілком, — похмуро відповів Семко. — Дурне діло — нехитре. Нищити завжди легше…
— Згоден. Гаразд, припустимо, що міг. Проте щоби з бензином у каністрах… Пальне зараз дуже дороге. Отже, його треба або купити — що навряд, або…
— Вкрасти, — закінчила Діана. — Що ще більш сумнівно. Ніхто б і на милю не підпустив такого діда до заправки. І ніхто не лишає бензин там, де його можна поцупити.
— Отже, що ми маємо? — тріумфуюче запитав Данилко.
— Аж нічого, — хмикнув Семко. — Тільки купу здогадів. Та якщо слідство встановить, що вогонь пішов від халабуди старого, Халатурнику не позаздриш.
— Точно, — підтвердив Миколка. — І Мрія залишиться без своєї легенди.
Усі перезирнулися.
— Я не сумніваюся, що слідство саме це і встановить, — мовив Данилко. — Та доки ми Команда Мрії, всі наші легенди житимуть. Бо що більше я вас слухаю, то більше переконуюсь: старого просто підвели під монастир, як каже моя мама. Скористалися тим, що він не може нічого толком розповісти, не зможе за себе заступитися…
— Пропоную копнути під діда глибше! — виголосив Семко. — Треба дізнатися, звідки він взявся у нашому місті, ким був раніше, і таке інше. Тобто, всю можливу біографію. Бо поки ми геть нічого про нього не знаємо, важко будувати якісь гіпотези. А тоді, може, й спливуть якісь важливі факти…
— І де ми це копатимемо? — поцікавився Миколка. — Навіть мій тато майже нічого про нього не знає — це при тому, що працює в міліції. Старий просто оповитий таємницями…
— Одна людина все ж, напевно, може бути в курсі того, що нас цікавить, — промовила раптом Діана.
— Хто? — в один голос вигукнули хлопці.
— Устим Ковальський, ось хто. Він колись завідував нашою міською бібліотекою. Зараз цей дідусь уже кілька років як на пенсії. Якщо не помиляюся, дуже давно він навіть книжечку про історію нашого міста написав — принаймні мама мені про це розповідала. Тільки ту книжку так і не видали.
— Точно! — Семко здійняв над головою вказівного пальця, неначе це була його власна ідея. — Той дід може знати все, що потрібно. Хтось в курсі, де він живе?
— Гадаю, про це ми зможемо дізнатися в бібліотеці, — відповіла Діана. — Тітка Оксана, що там працює, добра подруга моєї мами.
— Тоді за діло, — Миколка облизав замаслені бутербродом пальці й бадьоро підхопився на ноги. — Я готовий.
— Зачекай, не жени коней, — зупинив друга Семко. — Я маю іншу пропозицію. Давайте розділимося. Ді з Данилком, як найбільш балакучі з нас, підуть шукати діда Устима, а ми з Миколкою гайнемо на згарище.
— Тю, а це навіщо? — надувся Маковій-молодший.
— Сліди шукати, — впевнено пояснив Семко. — Не ті, підкинуті, а справжні. Наскільки я знаю, пожежники вже мали поїхати, і нам ніхто не заважатиме. Можливо, відгадка десь там.
Данилко схвально кивнув.
— Чудова думка. Тільки будьте обережні.
— Будемо, — пообіцяв Семко, а Миколка, як справжній герой, проігнорував це напутнє слово.
Глава 4
Устим Петрович Ковальський жив у чепурній дерев'яній хатинці на самісінькій околиці Мрії, чи навіть, як сказала Діана, за околицею — на краю крихітної, на сім будинків, вулиці відразу за залізничною колією. Тут було затишно і, незважаючи на періодичну з'яву поїздів, дуже тихо, а на подвір'ї, замість звичних курей чи голубів, з ніжним туркотінням копошилися горлиці.