— Гарно тут, — зауважив Данилко, посміхаючись до смішного цуценяти, що колобком скотилося зі сходів і намагалося налякати незваних гостей сердитим гавкотом. — Як ця вулиця називається?
— Гоголя, синку. Вулиця Гоголя.
Господар обійстя з'явився немов нізвідки і випередив Діану на півсекунди — та вже роззявила було рота для відповіді. Пан Устим чимось нагадував казкового дідуся-боровичка — був кругленький, міцно збитий, з довгою сивою бородою та лукавим блиском у блакитних очах. Гостям він дуже зрадів, запросив до хати, а коли ті спробували пояснити, нащо вони тут, замахав пухкенькими руками на знак протесту.
— Спершу чаювання, справи — потім. Орисю! Де твоє варення з агрусу?
— У твоєму пузі, старий! — до вітальні, де всі троє вмостилися за круглим дубовим столом, впливла бабуся, така сама кругленька та чепурненька, як і дід Устим, тільки спокійніша. В руках вона тримала тацю з чайничком, трьома чашками, мискою з коржами та полумиском варення, про яке питав чоловік.
— Пригощайтеся, дітки, — мовила бабця Орися, виставляючи частування на стіл. — Не соромтеся, все своє, не куповане. Хіба в тих магазинах таке купиш? Там же сама хімія!
— А ви? — пискнула Діана, розгублена тим, що їх зустрічають, наче почесних гостей.
— Ніколи мені засиджуватися. У мене хазяйство рук чекає, — твердо відмовила бабуся. — Не те що в цього писарчука!
— Нашого хазяйства зараз — кіт Тимофій та пес Цербер — ну, його ви бачили, — зауважив дід Устим, коли Орися вийшла. Данилко закивав, наминаючи корж, густо намащений варенням — такої смакоти він ще ніколи не куштував.
— А ваш пес ну зовсім на Цербера не схожий, — засміялася Діана.
— То він ще малий, — посміхнувся й дід. — Виросте — вовкодавом стане.
Данилко проковтнув чергового коржа, витер руки вишитою серветкою і нарешті відчув себе достатньо добре для того, аби почати розмову.
— Устиме Петровичу, я кореспондент. Пишу трохи для «Вісника Полтавщини», і взагалі… вчуся. Мене звуть Данило… А це — Діана Бондаренко, моя помічниця. Ми прийшли поговорити про вашу книгу.
Очі Діанки округлилися від здивування. Вона запитально глянула на друга, та той дивився лише на дідуся Устима. Старий помітно розхвилювався. Навіщось зняв з перенісся окуляри в чорній оправі, покрутив їх в руках, потім вдягнув знову і лише тоді промовив:
— Невже це ще й досі когось цікавить?
— Так, і то дуже, — щиро запевнив Данилко. — Ви не могли б показати нам свій рукопис? Якщо він, звісно, ще зберігся…
— Та зберігся, трясця тому всьому, — раптом розсердився Устим Петрович. — Бодай би був спалив! А вам він нащо?
— Прочитати хочемо, — незворушно пояснив Данилко. Дід Устим кивнув, тяжко зітхнув і вийшов з кімнати. Діана негайно цим скористалася.
— Для чого нам ця книга? Ми ж у справі прийшли.
— А це і є наша справа, — поважно відповів Данилко. — Хороший журналіст говорить про те, що цікавить людину, в якої він бере інтерв'ю, і дуже скоро та людина сама почне говорити про те, що цікавить журналіста.
Пояснення здалося Діані цілком прийнятним.
— Ось він, — Устим дуже швидко повернувся і припечатав стільницю стосом списаного паперу — аркушів п'ятсот, не менше. — Справа всього мого життя. Все тут зібрано про Мрію, все, що тільки може бути! Від заснування і аж донині. Чого варта лиш історія про привида у панському домі! А Халатурник наш — це ж окрема глава, та куди там, просто пісня! Так ні, знаєте, що мені сказали ці мудрагелі у видавництві?! «Мало фактів, — передражнив дід невидимого кривдника. — Недостовірно. Вигадка».
— Ми такого точно не скажемо, — серйозно запевнив Данилко. — Ви нам щось розкажіть, от хоча б про цього… Халатурника, ми все це запишемо на диктофон, а потім я розшифрую, і вийде непогана стаття для газети. А після неї, може, хтось і вашим рукописом зацікавиться.
— Ну раз так, то давай, пиши, — пробурмотів дід Устим, споглядаючи, як Данилко вмикає диктофон. — Готово, чи що? Так, цеє… про Халатурника, кажеш? Ну що ж… Давно це було, років сорок тому, ще й батьки ваші, певно, на світ не народилися. Звали тоді старого не Халатурником, а Степаном Простеньким, та й не старим він був тоді, а хлопцем двадцяти п'яти літ. Єгерем служив у заповіднику під Миргородом. Дуже лютий був до браконьєрів, та й вони йому не спускали, стріляли в нього не раз, але залякати так і не змогли. А ось звірину наш Степан любив без пам'яті, подейкують, навіть мову їхню знав, і з вовками міг говорити, і з кабанами… Проте та непоступливість і любов до тварин стала кісткою в горлі браконьєрам. І однієї ночі вони підпалили той ліс, що Степан охороняв, та заразом і його хатинку. Прокинувся він від диму, та тікати не став — вискочив з хати, а вся звірина, замість того, щоби з лісу геть, до нього прибігла! Страшно було. Він їм голими руками дорогу розчищав, палаюче гілля відкидав, і від того дуже обгорів, бідака… І хоча Господь йому віддячив за доброту — глибокі опіки були, а загоїлися швидко й без сліду — та з тих пір утратив Степан розум. Як прибився до нас у Мрію, чому — про те лише він сам і відає, але проганяти його не стали. Він собі оту халабуду в лісі збудував, та й живе там аж досі. Харчується, чим Бог пошле, людей сторониться, що й не дивно, а головне — вогню просто бачити не може. Навіть сірника запалити сам не годен, тому і їжу споживає тільки сиру. Як де побачить спалах якийсь, чи, ще гірше, багаття, плаче, кричить, побивається… Та пригода на ньому на все життя відбилася, ось як. Нещасна він людина…