— Ді, ти мене слухаєш, чи десь у хмарах витаєш? — роздратовано поцікавився майбутній великий актор. — Не відволікайся, я ж не буду потім для тебе однієї все повторювати… Отже, говорили вони довго. Сперечалися. Пан Радич виступав за відновлення будівництва, обіцяв дати ще грошей, ну, тобто якусь частину, але на це ніхто не погодився.
— Чому?! — збентежено вигукнув Семко. Миколка хитро примружився.
— А яка твоя версія, детективе?
— Найпростіша, — зітхнув той. — У решти спонсорів, чи як їх там…
— Благодійників, — підказав обізнаний Данилко.
— Еге ж, у них забракло грошей на повну реконструкцію санаторію, а вся сума відразу — то забагато навіть для пана Радича.
— Точно! — підхопив Миколка. — І тут вступив у дію другий невідомий. Якийсь ділок із самої Полтави, що також сидів на нараді, вніс свою пропозицію.
— З Полтави, кажеш?
— Кажу, Ді, кажу. Не перебивай. Я теж про це подумав. Про те, що й ти. Так от, він заявив, що готовий викупити спалену ділянку, розчистити там усе, відновити, наскільки це можливо, дерев якихось насаджати, котрі швидко ростуть, і побудувати в лісі котеджне містечко, для бізнесменів з Полтави. Усяких розваг там напхати, казинів…
— Казино, — машинально виправив Данилко, тривожно насупившись.
— Ага, я ж і кажу. Автомати там гральні відкрити, клуб якийсь нічний, коротше кажучи, налагодити… — Миколка затнувся, запустив руку в кишеню, дістав звідти якогось папірця і прочитав з нього. — Інфраструктуру, ось. Таке слово мудре, ніяк не запам'ятаю. Але я приблизно уявляю, що воно значить. Це коли там, де ти живеш, усе є, правда ж, Данилку?
— Правда, — несподівано різко відповів той. — Тільки для когось «усе» — це школи, бібліотеки, театри та лікарні, а для когось — бари та казино.
— О, точно, про бари татко також розповідав, — підхопив Миколка. — Все це має бути дуже дорогим і лише для обраних…
— Ким це обраних? — і собі розсердилася Діана.
— Ну, мабуть, тим дядьком. Типу, хто йому заплатить, той і обраний, — мудро зауважив Миколка. — Одне слово, він настійливо пропонує на погорілій землі побудувати котеджі й розважальний центр для різних там багатіїв, і, мовляв, від цього наше місто тільки виграє. Дуже довго і гладенько викладав.
— Це все зрозуміло. А що вирішили головні люди Мрії? — спитав Семко.
— Усі, крім пана Радича та мого тата, проголосували за те, щоби продати землю цьому зайді, — ображено відповів Миколка.
— Чому пан Радич був проти, зрозуміло, — мовила Діанка. — Той санаторій — його ідея. Я про це читала, спеціально знайшла минулорічні газети. Він сам місце обирав, сам шукав тих благодійників. А чому Пилип Петрович був проти? Чи він утримався?
— Жартуєш? — надувся Миколка. — Коли це мій батько від чогось утримувався?! Ні, він голосував проти, як потім пояснив мамі, з двох причин. По-перше, він вважає, що бари й казино біля нашої Мрії — це погана ідея.
— Згоден із ним, — озвався Данилко.
— А по-друге, він переконаний, що все це надто добре, аби бути правдою.
— Тобто він хоче сказати, що той дядько зі своїми вигідними пропозиціями з'явився надто вчасно? — здогадався Семко.
— Власне. А вам хіба так не здається?
— Здається, і не подобається дедалі більше, — відповів за всіх Данилко.
— От-от. І ще одне, на завершення. Хочете дізнатися, який отой субчик із себе?
— Хто? — перепитав Семко.
— Субчик. Ти що, забув улюблене слівце Пилипа Петровича? — посміхнулася Діана і, адресуючись уже до Миколки, мовила. — Хочемо, звісно. Хоча ми з Данилком і так добре собі уявляємо.
— Точніше, пригадуємо, — додав хлопчик.
— Ну, то слухайте. Він старший дядько, сивий, мова дуже правильна, тон — улесливий і зневажливий водночас. Немов він прагне обвести всіх навколо пальця.
— А чому «немов»?