— Хороше питання, Ді. Правильне. Тато каже, що цей… Ім'я в нього якесь чудернацьке…
— Артур? — підказала Діана. — Хоча ні, стривайте, Артур — це його водій.
— А той — Альберт, по-моєму… Чи Арнольд? Так ось, таткові він нагадує лейкопластир. Каже, такий же липкий, зовні немов шовк, хоч до рани прикладай, а віддирати потім зі шкірою доведеться, — Миколка обвів усіх переможним поглядом, та все ж визнав за потрібне уточнити. — Це батькові слова, не мої.
— Що й казати, Пилип Петрович на людях знається, — з повагою зауважив Данилко. — А ти не в курсі, цей Арнольд-Альберт раніше не хотів ту землю купити? Ну, де санаторій?
— Я не знаю… Начебто ні, — розгубився Миколка. — А що?
— Та якось скоро він зорганізувався. Дуже вже хутко дізнався про пожежу. І вискочив, мов той чортик з табакерки. Новини, звісно, швидко розносяться, та все одно… Щось це підозріло.
— Ну, хто він такий, ще будуть перевіряти, я думаю, — Миколка виглядав геть збитим з пантелику. — Так завжди роблять. Але попереднє рішення прийнято. За два роки там такого набудують!
— Від лісу сама тільки згадка залишиться, — похмуро напророчила Діана. — Гриби будемо лише на картинках бачити. І ягоди теж…
— Так, ану — відставити сумні прогнози, — несподівано бадьоро скомандував Данилко, який, здавалося, щось собі надумав. — Микольцю, ще питання — що збираються робити з Халатурником?
— Батько сказав — його повезуть на експертизу. До Миргорода. Нібито завтра. Якщо лікарі вирішать, що він недіє… нездатний… Ну, за свої дії не відповідає, його визнають винним у підпалі й так і залишать в лікарні.
— Назавжди?! — жахнувся Семко.
— Мабуть, — Миколці від цього було так прикро, що хотілося плакати. — Або в притулок віддадуть. В дім пристарілих.
— Це ми ще побачимо, — сказав, як відрізав Данилко. — Наразі ж перед нами відразу два важливих завдання. Перше — дізнатись, чи не було спроб купити ту ділянку, де санаторій, ще до початку будівництва. Напевне дізнатися.
— А навіщо? — спитався Миколка.
— Бо це — мотив злочину. Уяви себе крутим дільцем. Якщо в тебе з-під носа вихопили шмат землі, та ще й під якийсь благодійний проект, замість барів-гральних автоматів, то ти можеш розсердитися. Аж настільки, щоби спалити все це до коренів. Та не настільки, щоб підставитися самому. Ти спалиш, а потім підставиш винуватцем старого дивакуватого діда, що живе в тому ж лісі.
— А як ми дізнаємося про покупців? Це ж важко, — засумнівалася Діана.
— А нам Пилип Петрович допоможе, — сяйнув здогадкою Семко. — Звісно, він не знатиме, що нам допомагає. Він вважатиме, що…
— …Веде розслідування, — підхопив Миколка. — А так і буде. Я з мамою ще поговорю. Вона мене, знаєте, як слухає?! Підкину їй пару ідей. А батько її, знаєте, як слухає? Ще більше, ніж начальство!
— Чудово, — задоволено потер руки Семко. — А яке ж наше друге завдання?
— Ми мусимо подбати про Халатурника!
— Як саме, Данилку? — спитала Ді. Хлопчик на мить замовк, по черзі дивилячись на кожного з Команди Мрії. Ні, такі не підведуть. Це вже перевірено. І вони все зрозуміють правильно. Так, як слід. Одне слово — друзі. Справжні. Як каже його татко-офіцер, «ти зі своїми мрійниками — нерозлийвода».
— Дуже просто. Станемо для нього янголами-охоронцями. Миколко, зможеш довідатися, коли саме його повезуть на експертизу? О котрій годині?
— Легко, — трохи вихваляючись, Маковій-молодший випнув груди. — І що?
— Як дізнаєшся, подзвони на мій мобільний, — попросив Данилко. — Зустрінемося й обговоримо подальші дії. Навіть серед ночі, згода?
— Так, — підтвердив Семко.
— Так, — кивнула Діанка.
— Згода, — промовив Миколка. І тут-таки додав, вірний своїй невгамовній натурі. — Правда ж, ми його врятуємо, Халатурника? Ну, не може ж невинна людина отак просто взяти і пропасти? Ми ж допоможемо йому?
Данилко впіймав себе на тому, що хотів сказати щось довге і зворушливе, але чи не вперше в житті не зміг дібрати слів. Тому сказав просто і коротко, як і його друзі:
— Так.
Глава 8
Пан Маковій-старший збирався вечеряти. На столі перед ним уже парував борщ, і говорити про справи йому зовсім не хотілося. Хотілося неквапом поміркувати про щось хороше. Приміром, про те, що немає в кулінарному світі більшого дива, аніж духмяний, наваристий, червоний від бурячка та помідорів український борщ. І немає поміж усіх українських борщів кращого, ніж полтавський, з часником, пампушками та свіжою сметанкою! А ще, гаразд усе це обміркувавши, Пилипу Петровичу хотілося взяти до рук величеньку розписну ложку — подарунок сина до Дня міліції, і зачерпнути добрячу порцію цього рукотворного дива, і…