— Це просто щастя, що ніхто не постраждав.
Пан Маковій зітхнув, неохоче повертаючись від своїх гастрономічних мрій до клопітливого сьогодення, але слова дружини коментарів начебто не потребували, тому він просто кивнув. Та пані Олена, зазвичай дуже стримана та спокійна, цього вечора здавалася схвильованою і заспокоюватися не збиралася.
— Це ж хто завгодно міг обгоріти! — вголос сердилася вона. — Навіть діти! Догралися! Я завжди казала про того Халатурника — психічно хворій людині місце в лікарні, а не в хижі посеред лісу!
— Твоя правда, люба, — сумирно згодився пан Пилип, аби суперечкою не псувати собі апетит. Миколка ж, котрий уже повечеряв і тепер протизаконно підслуховав батьків під дверима кухні, поморщився. Звісно, що ж іще може сказати мама-лікар? Та чомусь у Миколки було таке відчуття, наче десь усередині його дряпнула кішка і щось защеміло, як буває тоді, коли садно мастять йодом. А пані Олена все не вгамовувалася.
— Уже відомо, коли того палія повезуть на експертизу?
— Завтра, — буркнув Пилип Петрович, розпрощавшись з надією повечеряти в тиші. — Близько другої дня. І знаєш, хто його повезе?
— Ти, напевно. Або хтось із твоїх хлопців, — впевнено відповіла жінка.
— Та якби ж то. Насправді ті добродії, що дуже вчасно вигулькнули нізвідки, зайшли у своїй доброті так далеко, що самі зголосилися доправити діда до Миргородської лікарні.
— Ну то й що?
— Та нічого. Просто я питаю себе: «Оленко — а нащо це їм?» Я завжди про це думаю. Людям, що бажають будувати під Мрією бари й казино, така доброта наче й не личить. Що їм до старого? Чи це вдячність така за те, що ліс згорів дуже для них вигідно?
— Не знаю. Але так чи інакше, а я тільки рада буду, коли Халатурника звідси заберуть, — твердо заявила пані Олена. — Доки він ще щось не підпалив.
І тут Миколка не витримав. Усередині в нього вже шкрябалася ціла котяча зграя. Він увірвався на кухню і, незважаючи на круглі мамині очі, закричав до обох батьків:
— Він нічого не палив! Він вогню боїться як вогню! В мене й докази є! Це все ті прибульці на «мерсі»! Підпалили, щоби землю заграбастати, і вирішили списати все на старого! Невже не зрозуміло? А ви їм вірите! Ех, ви, а ще дорослі! — прикрі сльози вже готові були покотитися з очей, і Миколка рішуче заморгав, проганяючи їх геть. — Дарма наговорюєте на невинну людину…
Пилип Петрович підвівся з-за столу. Ложка, яку він щойно тримав у руках, загрозливо вдарила по столу.
— Так, це що таке, хлопче? Знову ваші штучки-дрючки з розслідуваннями? Забули мої попередження, чи що? Знову лізете, куди вас не просять?!
— Ліземо! — відважно погодився Миколка, вже не стримуючи сліз. — І будемо лізти! Бо якщо всім байдуже, то нам — ні! А всім же байдуже, тату! Всім начхати! Звели наклеп на невинного, і ніхто й вухом не веде! Сором!
Батько завмер за столом, ніби грізлі, якого Миколка колись бачив у передачі про живу природу, а потім дуже повільно сів на місце.
— Не кричи, — звелів він. — Візьми стілець, сядь і розказуй, що ви там нарили, пінкертони. Тільки коротко і по суті.
Ще ніколи в житті Миколка так не хвилювався перед розмовою з батьком. Кілька разів шморгнувши носом, хлопчик озирнувся на маму.
— Ти не могла б нас залишити, ма? Ненадовго… Просто це чоловіча розмова.
— Добре, — згодилася пані Олена, дозволивши собі легеньку посмішку. — Тільки хай татко їсть, від самого ж ранку голодний, — і вийшла, причинивши за собою двері.
— Отже, — почав Миколка і витер лице долонею, — якщо коротко, то ми просто подумали, що все це дуже дивно. Стільки років Халатурник тут живе, і ніколи нічого не палив. А тут — на тобі! Ще й санаторій! І тоді Данилко та Діана пішли до старого бібліотекаря, діда Устима — знаєш його? — а він їм багато чого розповів і на додачу дав свій рукопис про історію Мрії. У тому рукописі є й про Халатурника історія, про те, що він боїться вогню, і чому. А коли Ді з Данилком поверталися, їх мало не збив «Мерседес», на якому їхали оті з Полтави, а вони йшли на зелене світло, я про Данилка з Діаною…
— Спокійніше, — обірвав сина пан Маковій. — Не торохти.
— Так, не буду. Я зараз… — Миколка зірвався зі стільця і вискочив із кухні, залишивши батька наодинці з холонучим борщем і сумними роздумами, та за двадцять хвилин повернувся в компанії Данилка з рукописом діда Устима під пахвою. Данилко, незважаючи на досить пізню годину, був акуратно вдягнений і мав напрочуд зосереджений вигляд.