— Царю порогів, озвися, дай знак! Чи ти вже не приятель русичів? Не хочеш, щоб ми ім’я Руси, а з ним і твоє, прославили? Коли так, то ми човни волоком по березі переволочимо, але тоді нашій дружбі кінець!
— Ох, та й нетерплячий же ти! — загуділо з-під найбільшої скелі, що вся чисто мохом та водоростями обросла. — Навіть причепуритися дідові не даси!..
Це так озвався Ненаситець і виринув із своєї печери. Величезний та окатий, у блакитній вишиваній сорочці та синій дорогій киреї. Увесь-усенький синій і блакитний, тільки вуса та борода в нього срібні.
Моргнув приязно Ненаситець до русичів і каже:
— Бачу, що ви звичаї шануєте і давню приязнь пам’ятаєте. І я також не забув. Спасибі, що в гості прийшли. А їхати — їдьте сміливо і нічого не бійтесь! Мої діти пустотливі — це правда. Багато гуркоту роблять, водою бризкають, а нелюбих гостей часом топлять рибам на поживу. Але ви — свої. Вам нічого не зроблять, хіба трохи полякають. їдьте, воюйте, наше ім’я прославляйте і щасливо назад повертайтесь!
— Гей, діти-дружинники, — крикнув годі князь до своїх воїнів, — не личить нам у гості без гостинця ходити! Ану, викотіть там бочку меду дідові Ненаситцеві! Та найкращого, який є!
Метнулися княжі отроки, прикотили бочку меду і скинули зі скелі в Дніпрові хвилі.
— Спасибі, діти! — гукнув Ненаситець, сягаючи по бочку. — Щасливої дороги!
— Спасибі й тобі, діду! — вклонилися дружинники. — Оставайся щасливо!
Вернулися русичі до човнів, поспихали їх знов у воду і попливли.
Правду казав Ненаситець, його діти пустували міцно: як ухопили у свої лапи човни, як закрутили ними, як загойдали, як почали на дружину величезними пригорщами воду жбурляти, здавалося — потоплять усіх. Але не потопили нікого.
Бо дружинники цупко за човни трималися, ще й кепкували:
— Добре, Ненаситцеві діти, гойдати вмієте! Ану, ще!..
І так поперестрибували човнами через усі сім порогів. Коли ж оглянулися вже на тихій воді — а в човнах повно риби: і судаки, і щупаки, і карасі, і лини. Та все великі, та все найкращі.
— Оце ж напевне нам старий Ненаситець так за мед віддячився, — міркували дружинники.
А за ними навздогінці аж луна йде:
Цмок-цмок-цмок!...
Це так дід Ненаситець до княжого меду припався.
От пливуть русичі, пливуть — і виплили в Чорне море. Таке воно широке, що й оком не зміриш. А хвилі на ньому котяться і перекочуються. Та високі-високі — як гори! Підхоплять який човен, піднесуть аж під хмари, а тоді й скинуть униз, неначе в прірву. Але руська дружина пливе далі й гадки не має, на весла налягає, пісень співає — їде Царгород, столицю грецьку здобувати.
Аж раптом посеред моря зупинився човен, що то на ньому князь Олег плив. Став — і ні назад, ні вперед, наче його хтось прив’язав. Інші човни князів човен оточили й гойдаються на хвилях.
— Що воно за причина? — дивуються дружинники. — Чи не сів княжий човен на яку підводну скелю?
Але князь відразу догадався.
— Еге, — каже, — це Посейдонові жарти. Як Ненаситець є царем порогів, а Стрибог — царем вітрів, так Посейдон є царем моря. Треба нам з ним у приязнь увійти, бо потопить. Ану, отроки, киньте йому бочку меду, то, може, він і подобрішає.
Видобули отроки бочку меду й шубовснули її в море. Та нічого не помогло, бо набігла хвиля і бочку назад у човен укинула.
— Не хочеш меду, Посейдоне? — питає князь. — Ну, тоді візьми від мене гривню золоту. Тільки пусти.
Зняв князь Олег із шиї золоте намисто і вкинув у море. Але Посейдон і цього дару не прийняв. Розсердився вельми та як закрутив хвилями, як почав з дна моря всяке дорогоцінне каміння й золото підносити та в човни руської дружини кидати!.. Кидав, кидав, накидав того добра стільки, що човни отяжіли й стали потопати.
— Стій! — закричав тоді князь Олег. — Стій! Годі тобі гніватися, морський царю! Скажи, чого від нас хочеш?!
І враз утихли хвилі на морі, лише біля Олегового човна скипіла вода, завирувала й розступилася, а з-під неї виринув морський цар Посейдон. Сидів він верхи на величезному дельфіні й тримав у руках золотого тризуба. Вже який був Ненаситець, а перед морським царем виглядав би, як наперсток біля бочки з медом. Очі в нього, як дві брили льоду, ніс — як журавель, що то ним з криниці воду тягнуть, а в ротяку міг би без перешкод найбільший човен заїхати. На голові у Посейдона золота корона, перлами прикрашена, а на плечах — чорна кирея, вся сріблом розшита і кришталевими тороками обторочена.
