Потрусив Посейдон мокрою головою, рукавом обличчя обтер і чхнув.
— Отак би відразу! — сказав громовим голосищем. — А то даєш мені то меду, то гривню, неначе то справді велике добро було.
— А чого ж ти хочеш? — спитав князь Олег.
— Хочу, — сказав цар моря, — твоїх дванадцять дружинників, і то не будь-яких, а найкращих.
Почувши таку мову, вельми розгнівився князь Олег.
— Ах ти старий людожере! — крикнув до Посейдона. — У мене кожен дружинник наче син рідний! А ти хочеш, щоб я тобі їх дванадцять на смерть віддав?! Та зроду-віку такого не буде!
— То не візьмеш Царгороду! — Посейдон на те. — Доля Царгороду в Золотій Книзі записана, а та книга у мене на морському дні захована. І записано в тій книзі таке, що Царгород візьме той, хто на човнах аж під царгородські мури дістанеться. Але греки мені данини не жалували, тож я море далеко від мурів стягнув. І ніхто тепер туди човном не допливе — хіба я знову море під Царгород пущу. Отже, як хочеш — давай дванадцять дружинників, а не хочеш — буде тобі лихо...
— Не дам я тобі, Посейдоне, ні дванадцять, ні десять, ані одного з моїх дітей! — відповів князь Олег. — Ані навіть пальця котрогось із них, ані нігтя, ніже волосини! У чесному бою можемо всі головами наложити, але щоб тобі котрогось у воду вкинути — не чекай. Чуєш?
— Як знаєш! — зареготав Посейдон. — Як знаєш!.. Та гляди, щоб не пожалував, княже... Бо таке може статися, що не дванадцять, а всіх твоїх дружинників разом із човнами собі на обід візьму, ще й тебе в придачу...
Як же розгнівається на такі слова князь та як ухопить Посейдона за мокру бороду!
— Ти, — кричить, — морський царю, погрожуй, та не дуже! Не вся Русь на цих човнах сидить — тисячократно більше вдома лишилося! Як нас потопиш, то вийдуть наші брати, наші сини й наші батьки і Дніпро-Славутич греблею загатять! Не пустять більше його води до Чорного моря. Висхне море, і ти тоді знидієш.
Не припала до вподоби така мова Посейдонові — злякала морського царя.
— Я вам нічого не робитиму, — оправдувався. — Робіть собі своє діло з греками. Я лише те кажу, що задарма помочі не дам, не зобов’язаний.
— А ми й без твоєї помочі обійдемося! — сказав Олег. — І твого добра також не потребуємо Ану, діти-дружинники, поскидайте оте сміття, ще човни обтяжує, у воду! Дарунків від ворогів не приймаємо, а добро тільки в чесному бою здобуваємо.
— Як так, то прощавайте! — мовив Посейдон стиснув острогами дельфіна й пірнув під воду.
От і повикидали дружинники золото й каміння дорогоцінне з човнів, гребці на весла налягли, стерничі при стернах поставали і попливли далі вперед — геть аж туди, де за обрієм Царгород заховався.
Пливуть і пливуть, а князь Олег по помості човна походжає і думу думає: що його робити, що чинити, щоб море під царгородські мури підкотити?
Пливуть день, пливуть другий, пливуть і третій. Аж утомився князь і каже до дружинників:
— Піду я, діти мої, задрімаю. А ви тут чувайте й далі несхибно на захід путь держіть.
Приліг Олег на лавці, киреєю накрився і заснув. Чи довго спав, чи ні, коли раптом щось йому в обличчя — дмух! — і збудило. Схопився князь, протер очі й дивиться. А біля нього на лавці невеличкий клубок лежить, та такий дивний-предивний! Сама прозора голова серед довгих прозорих кучерів, лише блакитні очі світяться. Інший би хтось і злякався такого дива, але князь Олег — ні. Пізнав бо перед собою Стрибога, царя вітрів.
— Уставай, князю, мерщій, бо біда! — мовив Стрибог.
— Яка біда? — спитав князь.
— А така, — відповів Стрибог, — що Посейдон грекам про твій похід оповістив, а греки вже на кораблі посідали й тебе ззаду обійшли. Як лиш сонечко зійде, на тебе нападуть, твої човни грецьким вогнем попалять і на дно пустять.
А князь на те:
— Ну, що ж, — доведеться загибати. Грекам їхні боги служать, а нам наші — ні.
Стрибог образився і прозорі губи надув:
— Коли б я русичам не служив, не прилітав би оце тебе попереджати.
— Попереджати мало — нам помочі потрібно, — сказав князь.
— А ти скажи, якої помочі, то я й поможу.
— Як хочеш помогти, то позбирай мерщій усіх своїх унуків і поспішай сюди! Тоді ми вже побачимо, що робити.
Стрибог заклопотано почухав себе прозорим кучером за прозорим вухом.
— Позбирати — чому б не позбирати! Лише от біда, що не знаю, де їх шукати. Такі вони в мене гонивітри, що ніколи в хаті не всидять. Ну, та спробую...
З цими словами знявся Стрибог на своїх кучерях угору і зник у небі.
Минула ніч, зійшло сонце, розігнало тьму й сипнуло золотими дукачами по морському плесі.