По небу синьому місяць плив та й зупинився. Цікаво йому стало: що то таке веселе товариство під Царгородом робить? Та, як задивився, як задивився — забув у дальшу дорогу йти. А руська дружина з того й рада, бо від місяця ясно, як удень, і робота йде скоро. До третіх півнів уже все скінчили й відпочивати сіли.
Аж тоді місяць схаменувся і прожогом покотився далі, щоб надолужити втрачений час. Боявся, що сонце його дожене і спалить.
А сонце й справді не забарилося. Встає, ранкові тумани розсуває і стелить рушники вогненні через гори, через ліси, через море й через білі піски — геть-геть аж під царгородські мури.
І зводиться князь Олег на рівні ноги, підносить високо праву руку, білою шовковою хустиною над головами махає і грімким голосом гукає:
— Гей, приятелю Стрибоже з онуками! Годі вам мокрим піском на греків кидати! Відступіться від міста! Тепер наша черга!
Ще князь не скінчив говорити, а вже над Царгородом буревій утих, неначе хто ножем утяв. Стало тихо, мов у вусі. Так тихо, що грецькі сторожі відразу попрокидалися. Встають, позіхають, заспані очі рукавами протирають і кажуть:
— Ану, подивімось, чи високі могили над ворогами вітри висипали?..
Визирнули з-поза мурів, крізь стрільниці та й поніміли. Бо не могили русичів побачили, а побачили дивно дивне: сотні човнів під вітрилами котилися по пісках під царгородські мури. А в човнах тарани важкі, драбини високі й повно вояків у кільчугах, у шоломах, із щитами на лівій руці і з мечами — в правій. Стрибог і його онуки русичам помагають, вітрила дружньо напинають — і човни, на колесах поставлені, мчать, гейби по хвилях морських.
Скочили сторожі з мурів, сторч головою по сходах скотилися і до царських хоромів помчались.
— Біда, царю! — кричать. — Сповнилося пророцтво, записане в Золотій Книзі: ворог на човнах під царгородську твердиню підходить!..
Поки цар прокинувся, поки зрозумів, що й до чого, руські човни вже носами об мури черкаються. І дружина руська не зіває: драбини високі під стіни підставляє, важкими таранами залізні двері твердині розбиває.
— До зброї, до зброї! На відсіч! — гукають грецькі полководці.
Сам грецький цар у золоті шати убрався, діямантову корону на голову наклав, ухопив скіпетр, і побіг до найвищої башти у своїх хоромах, щоб подивитися, як буде бій іти. Дивиться — біда: не встоять його вояки проти хороброї дружини Олегової. На мурах уже руські списи блищать, та густо, мов колючки на їжаку; залізна брама від ударів важких стогне й гнеться, а вояцтво скошеним колоссям лягає під ударами руських мечів.
І прибігає найстарший полководець, ницьма перед царем падає і благає:
— Царю найясніший! Несила нам проти долі йти! Справджується те, що в Золотій Книзі записано. Русичі на човнах під самі мури міста підійшли. І хто ж може з ними на прю стати, коли вони й по піску, неначе по воді, пливуть?! Не дай нас усіх вигубити. Накажи на мир сурмити!..
Важко зідхає грецький цар, голову на груди похиляє і подає скіпетром знак.
— Хай буде! — каже. — Сурміть на мир, а мені несіть ключ від міста — піду переможців зустрічати.
От сурмачі зараз і засурмили в срібні сурми, а дворецькі принесли цареві на шовковій подушці золотий ключ від брами.
І виходить грецький цар князя Олега вітати, віддає йому золотий ключ від Царгороду й просить:
— Не губи нашого міста, князю відважний! Переміг ти нас у чесному бою, і тобі всі права та почесті переможця належать. Кажи, якої ціни за свою ласку жадаєш, а ми твою волю вволимо. Тільки нас живими лиши!
— Ми переможених не вбиваємо, — відповідає Олег, — але за заподіяні нам кривди розлічитись і договір на письмі списати мусимо. А хочемо ми, грецький царю, щоб ти нашим підданим кривди не чинив, руським рибалкам риби в Чорному морі ловити не боронив і руським купцям у чорноморських городах чи й у самому Царгороді чесно продавати й купувати крам дозволив.
— Усе буде зроблене! — обіцяє цар.
А князь Олег на те:
— Е-е, це ще не все! За всі наші кривди окупу в золоті й крамах вимагаємо. А скільки того окупу дати — хай наші скарбничі полічать.
— Гаразд! — годиться й на це грецький цар.
— А тепер, — далі веде мову Олег, — моїй військовій дружині за труди й терпіння також винагорода належить. Отож, хочемо, щоб кожному дружинникові ви шати з найдорожчого златоглаву пошили і по мірці золотих дукатів дали, а на всі човни вітрила з найкращого шовку справили, бо наші геть подерлися.