Пам’ятаю, був свого часу здивований повною відсутністю будь-яких штор чи занавісок у сучасному нідерландському готелі та й загалом у будинках. Мені пояснили, що це спадок суворого кальвінізму: добрі християни не роблять нічого такого, чого б не могли бачити інші добрі християни. Постійний моральний контроль — ось що означає центральна алегорична постать роману Орвелла. Це лякає, це вчувається нам у всіх телефонних шумах, ввижається у налаштуваннях кожного браузера чи кнопках «поскаржитися» численних тепер соцмереж. Поскаржитися кому? Отій невидимій інстанції влади, що покарає винних, усуне дискомфорт, захистить.
Тому кажу, що більш доречно перекладати «дивиться за тобою»: не лише «наглядає», але й «доглядає». Чому в романі «1984» Старшого брата, окрім як ненавидять чи бояться, також і люблять? Через цей образ влада обіцяє стабільність та безпеку, натякає, що постійне спостереження ведуть в наших інтересах. Старший брат намагається захистити людей від інфікованих небезпечним підривним мисленням, прихованим задумом (ще один новотвір Орвелла — double thinking). Його люблять, бо й він любить, він захищає. Вся подвійна риторика тоталітаризму як загальної згоди переляканих людей із діями влади збудована на цьому викривленому розумінні первісно радісного й доброго почуття: навіть перевиховують там, як знаємо, у Міністерстві Любові.
Орвелл ухопив та сформулював у тій єдиній фразі головну колізію психоаналізу, де Я/Еґо розчахнуто між вимогами Закону та бажаннями незрозумілого й небезпечного Воно. Свободу ми розуміємо як можливість слідувати своїм бажанням, проте знаємо, що безконтрольність бажань призведе до хаосу та, врешті-решт, руйнації. Тому потрібен Закон, Фройдове Супер-Еґо, що контролює, проте й захищає від анархії, що корениться у несвідомому кожного чи кожної з нас. Ми потерпаємо від нерозв’язності цієї дилеми, не знаючи, кому надати більше прав — Карному розшуку нашого раціо чи Борделю власного несвідомого. Орвелл описує суспільство, в якому вибір давно й безповоротно зроблено на користь залізного у своїй логіці й безжального в діях Порядку. Вся суть цілого ХХ сторіччя в одному романі, вся напруга послуху й бунту в одній фразі.
Але хто цей чоловік? Хто він — Ерік Артур Блер, якого надалі вже й друзі знали за псевдонімом як Джорджа Орвелла? Як цей анархіст зумів побачити найприхова-ніші та найтемніші механізми державних машин? Як цей журналіст написав свій шедевр?
Ерік Артур Блер (вдруге й востаннє згадуємо тут це ім’я) народився у 1903 році в колонізованій Індії, проте освіту здобув у Британії, причому в елітному Ітоні. Рафіноване середовище англійської приватної школи спонукало його до суворої дисципліни письма, а дитячі роки в Індії і згодом молоді роки в Бірмі дали можливість споглядати бідність та приниження, якого сам він мимоволі став співучасником. Біографія Орвелла, як маятник між отими полюсами Порядку та Повстання: він бунтує проти однолітків, але опиняється у закритій елітній школі, перетворюється, як можемо зрозуміти, на переконаного служаку імперії та їде в Бірму офіцером колоніальної поліції, а потім кидає пост й подовгу живе у сквотах Лондона, намагаючись стати письменником. У 1935 році добровольцем рушає в Іспанію боротися проти фашистської диктатури, але вже через десять років повертається до поміркованих ідей та пише антикомуністичну сатиру «Колгосп тварин». Хворий і розчарований, як Свіфт, у якого запозичив чимало, Орвелл помирає на піку зневіри в людському суспільному проекті, залишаючи по собі похмуре пророцтво: «Якщо Ви хочете побачити майбутнє, Вінстоне, — каже під час тортур О’Браєн, один із катів Міністерства Любові, — то уявіть собі відбиток солдатського чобота на людському обличчі». Ми ціпеніємо від цих слів, і ми обіцяємо собі, що насправді все буде інакше. Як же писати, щоб читач потім так застигав у жасі й тремтінні?
Про біографію Орвелла можна багато дізнатися із написаних ним книг. Ми знаємо його як автора «Колгоспу тварин» та «1984», проте в доробку письменника понад півтисячі статей і есеїв, а також романи та документальні твори, серед яких кілька промовисто біографічних. Першою книгою був якраз нон-фікшн 1933 року «Поневіряння в Парижі та Лондоні», де описано його спроби зблизька вивчити життя робітничого класу та люмпену. Зазнавши психологічних травм на службі в бірманській колоніальній поліції, Орвелл у 1927 році приїжджає в Британію та поселяється в бідному лондонському Іст-Енді, згодом — у кількох інших містах Європи, найдовше затримується у Парижі. Випускник елітної школи, він живе з волоцюгами і як волоцюга. Але навіщо йому це?