Правди, а громадяни однієї із найдавніших демократій віритимуть, що «свобода — це рабство»?
Наприкінці свого життя блискучий журналіст і спершу пересічний автор Джордж Орвелл вибухає текстом, який концентрує в собі жах усього ХХ сторіччя. Його біографія наче готує письменника до останнього творчого спалаху, а попередні тексти виглядають вправами, що у підсумку сформують чіткий та промовистий ор-веллівський стиль. Як же тоді він радить писати?
Писати чітко й промовисто
Остерігайтеся зайвих слів!
Показово, що Джордж Орвелл не видав окремої книжки про власні правила письма — він виклав їх у кількох коротких та вичерпних есеях. Зазнайомитися із ними можна значно швидше, ніж навчитися їх використовувати та будувати ефективні, на думку Орвелла, тексти. Якщо допустити єретичну думку, то це радше правила для доброго спіч/копірайтера й з естетикою художнього тексту цю систему рекомендацій пов’язує небагато. Скажімо так: це базові речі, які варто брати до уваги, коли пишемо будь-який текст, а до специфічного розуміння Орвеллом естетики ми ще повернемся.
Із кількох десятків есеїв нашого автора більша частина стосується літератури, проте це переважно рефлексії з приводу прочитаних книг: Шекспір, Свіфт, Діккенс, Веллс, Генрі Міллер і т. д. Є також узагальнення уявлень про роль літератури та її політичну вагу, як-от «Політика проти літератури» (1946), «Чому я пишу» (1946), «Письменники і Левіафан» (1948) та ін. Найбільш докладно про те, як варто писати й чого варто уникати у письмі, Орвелл говорить у відомому есеї «Політика та англійська мова» (1946).
Загальний пафос есею (а в усьому, що писав Орвелл, знаходимо певний пафос) винесено у заголовок цьо-
го розділу: варто говорити те, що хочеш сказати. Варто відсікати зайве. На думку Орвелла, основна хвороба сучасного йому письма, як художнього, так і публіцистичного, полягає у надмірі використання мови. Він наводить цілі пасажі, взяті зі статей чи есеїв знаних на той час авторів-публіцистів, які, як вважає письменник, містять багато зайвого або несуттєвого. Мова повинна чітко виражати думку, щоб читач одразу міг збагнути, що хотів сказати автор, й не губився у довжелезних реченнях. Звідси кілька лаконічних правил, які вбережуть текст від плутанини та, відповідно, зменшення читацького інтересу.
Найперше, як пише Орвелл, варто уникати неори-гінальних зворотів та метафор. На рівні публіцистичного тексту мова йде про кліше, які читач сприймає автоматично, відразу забуваючи. Не буду наводити приклади самого Орвелла, однак ми знаємо, про що йдеться: у нашому випадку це «на ниві освіти», «у поті чола», «рясний урожай» та інші звичні звороти. Тут одразу вчуваємо поклик питомо української традиції наближення культури до ментальності та побуту мешканців села, звідки походило багато наших авторів останніх двох сторічь після фактичного демонтажу високої барокової культури. Самі по собі такі звороти не є поганими, але вже точно мають присмак архаїчності й виказують зв’язок із письменством столітньої давнини.
Те ж можемо сказати про набір радянських кліше на кшталт «фронт робіт», «переможні звершення», «героїчні зусилля» і т. д., які відображають звичний для того часу зв’язок культури та виробництва, коли письменника уявляли радше «інженером людських душ», ніж вільним автором, який просто намагається розповісти цікаву історію. Бачимо також, що в подібних зворотах активно функціонує мілітарна лексика, адже радянська держава у власній пропаганді завжди поставала перед загрозою зовнішнього вторгнення чи внутрішнього шкідництва. Сказане є вельми доброю ілюстрацією того, що Орвелл називає «політичною мовою», яка наскрізь просякла ідеологією, але не стільки передає сенс, скільки його завуальовує. Держава, як пише Орвелл в інших есеях, намагається транслювати крізь мову вигідні їй сенси, так що письменник, який приймає подібні правила гри, сам по собі взагалі нічого не може сказати.
У художньому тексті подібний опір слід чинити банальним метафорам, адже вони відображатимуть типове бачення краси, зворушення чи піднесення, що також притуплюватиме увагу читача й жодних емоцій не викликатиме. Словом, добрий автор чи авторка завжди намагатимуться уникати сталих зворотів та шукатимуть нові засоби вираження своїх думок та почуттів. Висновок, до якого підводить Орвелл, може виглядати нищівним для художнього письма: якщо не можемо знайти новий зворот, нову метафору, краще взагалі обійтися без них і розповідати історію простими словами. Утім британець таки має рацію: кліше й банальні метафори радше дратують, ніж роблять текст дієвішим чи сильнішим. Таки краще без них.