Кожне десятиріччя, пише Орвелл, знає 20-30 таких читабельних книг, котрі потім губляться і наступне покоління читачів їх вже не знає. Хоч інколи трапляється, що й така книга продовжує жити з огляду на певний збіг обставин. У будь-якому випадку, добре, що такі книги є, вони живлять читацький інтерес і готують ґрунт для появи справді сильних текстів. До того ж, зізнається автор, немає остаточного критерію, що саме можна однозначно йменувати «легкою літературою». Наприклад, Герберт Веллс для Орвелла — література серйозна, а Гаррієт Бічер Стов з «Хатиною дядька Тома» є слабшою через свою сентиментальність. У цю ж категорію за відверте тяжіння до вигадки потрапляють «Копальні царя Соломона» Райдера Гаґарда і… «Пригоди Шерлока Холмса» Артура Конан Дойла.
Звісно, критерії в Орвелла свої й перевірені власним письмом: текст має означати, має бути корисним у сенсі своєї суспільної вартості. Що я хочу сказати? — має повсякчас перепитувати себе автор. Як це сказати найкраще? Як це сказати найбільш зрозуміло? З іншого боку, письменник має працювати над текстом, щоб сказане відрізнялося від тривіального безбарвного переказу. Проте, на відміну від уже згадуваного Сартра, який, вимагаючи від текстів заангажованості, відсікає ті з них, що вважає некорисними, Орвелл цілком толерує «легку літературу» — хіба що ставиться до неї дещо скептично. Можливо, він передчуває близькість постмодерного часу, в якому навіть найсерйозніші міркування автори загортатимуть в оболонку «легкого» чтива? «Якщо надія і є, — говорить герой «1984» Вінстон Сміт, спостерігаючи, як дебела робітниця розвішує білизну та наспівує популярний мотив, — то вона у пролах». Цю фразу звикли тлумачити як іронію автора, яка вказує на загальну безперспективність бунту в тоталітарній державі: проли/прості/пролетарі несвідомі своєї пригнобленості, вони не мають потреби повставати, натомість партійці, як Вінстон, не мають на це сил. Але сказане вельми просто перенести й на високу літературу, яка всерйоз остерігається, що її вкрай потрібні послання залишаться непрочитаними, а то й взагалі — не з’являться перед широким загалом — не стане сил. Тому, за всього скепсису, варто приймати існування «легкої літератури». Орвелл не робить постмодерного кроку до змішування, але, здається, підводить до розуміння його необхідності. Головне, щоб усі ці типи письма залишалися вільними й розвивалися у вільних спільнотах. Тоді вони зможуть протистояти тоталітаризму й звироднінню, яке йде разом із ним. Якщо є надія, то саме на це.
Основні правила письма Джорджа Орвелла
• Чітко усвідомте, що хочете сказати.
• Скажіть це максимально ясно, уникайте ускладнень.
• Обходьтеся без зайвих слів.
• Працюйте над формою, уникайте затертих образів та метафор.
• Пишіть, щоб донести особливості свого часу.
• Пишіть, щоб протистояти тоталітарному гнобленню.
• Пишіть, щоб виразити свою особистість.
Сила Орвелла
Джордж Орвелл відомий своєю антиутопією «1984». Як і в кожній антиутопії, а наш автор добре знав принаймні одного свого попередника — Євгенія Замятіна та його роман «Ми», у творах такого типу перед нами постає тоталітарна держава майбутнього, в якій життя максимально раціоналізоване й усі живуть однаково. Більшість громадян абсолютно щаслива у своєму існуванні й не відчуває жодного тиску чи гноблення. Їм норм. Одначе знаходиться хтось, такий-от собі Вінстон Сміт, пересічний спершу службовець, навіть партійного рангу, який відчуває, що «зі світом щось не так». Йому стає задушливо в ідеальній державі, однак, як бунтувати він не знає. Оскільки класичні антиутопії ХХ сторіччя писали переважно чоловіки (додаймо Олдоса Хакслі, Рея Бредбері, Курта Воннеґута), то на шлях прямого повстання чоловіка в їхніх текстах штовхає жінка. Такий собі відгомін спокусниці Єви. Потім бунтарями починає займатися карна машина і от — непокору розчавлено. Під тортурами Вінстон зраджує і свої погляди, і кохану Джулію; вона робить те саме. Фінал ілюструє «навернення» героя: Вінстон тепер справді любить свого мучителя і захисника — Старшого брата.
Але чому саме цей текст називають чільною антиутопією? Чому він став зразком жанру? Структурно інші твори такого типу не відрізняються і «1984» не був першим. Отже, справа в стилі автора — у манері Орвелла розповідати історію.