Окрилений першим значним успіхом Бредбері кидається писати із подвійною силою, але йому ще й щастить. Після виходу «Марсіанських хронік» зовсім випадково він мало не силою вручає примірник уже відомому на той час письменникові Крістоферу Ішер-вуду, який разом із кількома іншими британськими авторами під час війни опиняється в Каліфорнії. Бредбері згадує, що Ішервуд узяв примірник украй неохоче, проте зателефонував через три дні й висловив своє захоплення романом. А потім написав схвальний відгук про книжку для журналу «Tomor-row», також передав «Марсіанські хроніки» на рецензію впливовому критику й філософу Джеральду Ґерду. Той, як то пристало британцям, запросив Бредбері на чай, де познайомив його з Олдосом Хакслі… Так Рея помітили та прийняли ще й серйозні літературні хлопці.
Час, коли письменникові платили 20 доларів за оповідання минув. До того ж, Бредбері винайшов стовідсотковий спосіб працювати продуктивно. Він пише оповідання за оповіданням, а продає їх, об’єднавши в «роман». Пізніше для цього навіть придумають окремий термін — fix-up novel, що можна приблизно перекласти як скомпонований роман. Далі у тій же манері з’являться «Кульбабове вино» (1957), «Зелені тіні, білий кит» (1992), «Повсталі з праху» (2001). Справжні «повнометражні» романи побачать світ значно пізніше від «Марсіанських хронік» — це трилери «Смерть — справа самотня» (1985), «Цвинтар для лунатиків» (1990) «Давайте всі вб’ємо Констанс» (2002). Тим часом у 50-х подружжя переселяється в будиночок, аванс за який вносять ще із перших гонорарів, починає виховувати доньок та заводити котиків, яких наприкінці життя у Бредбері аж 22! Може, тому його тексти такі сонячні?
Насправді твори письменника сповнені жахіть й попереджають про майбутні катастрофи. (Пам’ятаєте, ми назвали його серед пророків, а вони приємного, як правило, не віщують). Одначе у найтемніших закапелках бредберівських світів завжди залишається місце для уявлення, яке досі називаємо вже багато разів скомпрометованим словом «гуманізм». Так, Бредбері, на відміну від багатьох фантастів після нього (й, може, він останній), вірить у людину, вірить, що все можна повернути на краще, а людство має шанси. Такий собі анти-Орвелл — порівняйте хоча б фінали їхніх антиуто-пій. Рятунком людства у нього є культура й, зокрема, книга як найбільш універсальний знак культурності. Бредбері активно пише кіносценарії, а в 80-х навіть продюсує телепостановки власних оповідань, проте в цивілізаційну силу екрану не вірить — лише книга, лише письмо.
Щойно у 70-х автор сідає за перший докладний есей, який пояснює кухню його творчості. Есей має дуже бредберівську, прагматичну й іронічну водночас, назву — «Як утримати і прогодувати музу». Далі з’являться ще із десяток: «Радість письма», «На плечах гігантів», «Довга дорога на Марс» і найбільш цитоване «П’яний, але на велосипеді». Бредбері не зрадить своїм принципам і в 90-х об’єднає всі ці есеї в книжку «Дзен у мистецтві письма», про яку, власне, говоритимемо далі.
Художній доробок за життя письменника доволі значний: 10 романів, близько 50 збірок короткої прози та ще зо 50 оповідань поза збірками. У більшості з них, можна сказати, використано один і той же прийом: елементи звичного його сучасникам та й нам із вами побуту переплетено із фантастичним («Марсіанські хроніки», «Ілюстрована людина»), містичним («Повсталі з праху») чи детективним (пізні романи) сюжетами. Причому такий незвичний сюжет вривається у плин розповіді несподівано, як-от крила дядька Ейнара, які зненацька розгортаються у нього за спиною (бо ж дядечко — кажан, більше того, він вампір, хоча й добрий).
До речі, «Повсталі з праху» (звідки власне дядечко Ейнар) — це просто фантастичний мікс (я вже не пишу про Орвелла, тому можу не говорити «суміш»), у якому мемуари дитинства письменника поєднано із... хоррором. Оповідання, пізніше об’єднані в роман, розповідають про таку собі сімейку Еліотів, у якій Батько й Мати (і дядько, як вже знаємо) — вампіри, Дідо й Бабця — мумії, є ще сестра, яка встає з могили, коли захоче, пара коханців-привидів та четверо кузенів, які взагалі невідомо хто, бо згоріли на пожежі. Палені духи, чи якось так. Також зловісний далекий родич із Трансильванії, особливо жорстокий вампір, як ви розумієте. Про всіх них читачам розповідає хлопчик Тімоті, єдиний там нормальний (без крил та ікол), бо його в таку чарівну компанію підкинули. У Тімоті є ще подруга — кішка Ануба, хоча вона також мумія з Єгипту, причому зі стародавнього.