Прототипами всіх цих істот стали люди, яких Бредбері щиро любив, — його сім’я та родичі. Він узагалі вельми часто повертається у дитячі роки, беручи з них мікросюжети для своїх оповідань. А «Кульбабове вино», як знаємо, це цілковито повномасштабна екскурсія в його дитинство. «У віці від 24 до 36 років, — скаже потім Бредбері про його створення, — я щодня згадував зелену траву біля дому мого дідуся». Дрібні деталі перекочовують у тексти автора просто зі спогадів, тому вони такі яскраві та сильні, тому так захоплюють читача. Насправді Бредбері постійно пише про рідний Вокіґен (або Зелене місто, як він його називає у текстах), про Каліфорнію і про людей, яких добре знає. От лиш часом приладновує їм крила чи вставляє ікла. Утім подібні тренінги з вибіганням поза звичну реальність добре розбурхують уяву: перші історії про сімейку вампірів з’являються ще в середині 40-х, а через п’ять років письменник уже повністю готовий придумати/побачити білосніжні міста, жінок із золотавими очима та всю планету Марс.
Що ж до сімейки Еліотів, то ми знаємо її під дещо іншим прізвищем (нема сумніву, до цього моменту уже всі згадали під яким). Чарльз Адамс свою ексцентричну родину придумав ще наприкінці 30-х, за 7 років до знайомства з Бредбері. Але Адамси були лиш кадрами коміксу, дуже мало говорили й спершу навіть не мали імен. Переконаний, що саме книжка оповідань Бредбері, яку Адамс мав ілюструвати у 1946 році, вивела його комікс-сімейку на вищий рівень. Співпраці так і не сталося, але обидва автори залишилися надалі друзями й збагатилися ідеями один одного (Бредбері побачив Еліотів, Адамс почув Адамсів). Спадкоємці коміксиста дозволили ілюструвати видання «Повсталих із праху» окремими малюнками Чарльза Адамса.
Фактично, все геніальне, що створив Бредбері, включно з оповіданням «Пожежник», яке потім переросте в «451° за Фаренгейтом», задумане в 40-х роках, коли йому було 20+, а вийшло на поверхню у 50-х, у 30+ відповідно. За три роки, від «Марсіанських хронік» до своєї антиутопії, він став не просто суперпопулярним, він перетворився на чільного гуру наукової фантастики (Філіп Дік та Станіслав Лем ще не відомі; фани Айзека Азімова, — ну вибачте!). Далі Рей Бредбері міг писати, що завгодно й скільки завгодно. Так він і робив, щороку друкуючи збірник оповідань чи роман. «Кожного дня, коли я дивлюся у дзеркало, — писав Бредбері в одному з есеїв, — я бачу там щасливу людину». Не знаю, чи розкриє він нам секрети щастя, але тим цікавіше послухати його роздуми про правила та сутність літературної творчості. Що ж, починаємо збирати кульбаби, починаємо мріяти про Марс.
Кілометри письма
То як прогодувати музу?
«Я просто любив комікси й не хотів, щоб мої улюблені герої помирали», — от у такому дусі починає свій «Дзен у мистецтві письма» Рей Бредбері. Людина дорослішає, популярні серіали перестають з’являтися, а хочеться навпаки — щоб час зупинився, а найкраще тривало. І хоч автор не може зупинити смерть у реальному світі довкола себе, проте він має всі шанси зробити вічними своїх персонажів, а відтак — стати безсмертним разом із ними. Писати треба, щоб вижити, каже Рей Бредбері. Вижити серед звичності буднів, серед плину років — вижити взагалі, поборовши час. «Поки я пишу, то почуваюся живим», — додає наш автор.
Муза, а я поки що задля інтриги не скажу, як її насправді бачить Бредбері, тобто зараз це просто антична муза, й вона має принести авторові натхнення на гарне письмо. Муза насправді перебуває усередині митця, тому прогодувати її означає самому не залишатися голодним. Бредбері радить починати з поезії — читати трохи віршів кожен день, адже добра поезія загострює дію наших відчуттів та дарує нам парадокси цікавих метафор. Не буду називати поетів, яких він згадує, вони актуальні радше для англомовного читача. Адже поезія сильніше, ніж проза, залежить від мови та щільніше працює із нею. Якщо коротко, він радить читати модерністів. У нас відповідними й знаковими постатями будуть Павло Тичина, Євген Плужник, Володимир Свідзинський, Олена Теліга, Богдан-Ігор Антонич, Василь Стус, Григорій Чубай, Василь Герасим’юк, Наталка Білоцерківець, Маріанна Кіяновська, Галина Крук, Остап Сливинський, Ірина Шувалова та інші, не менш цікаві. Есеїстику та прозу теж потрібно читати регулярно — до того ж, саме таку, яку потім хочеш писати.
Наступний логічний крок — імітація. Нема нічого страшного, коли молодий автор наслідує стиль та розвиває теми своїх улюблених письменників. По-перше, так справді можна навчитися писати на певному рівні, по-друге, точно так написати не вдасться — щось буде переосмислене, а щось — змінене. Усупереч думці цитованого вище єльського професора Гарольда Блума, Бредбері не розглядає процес наслідування як конкуренцію. Для нього важить, щоб наступник пішов далі за свого вчителя, а в усіх літературних запозиченнях він щиро зізнається. Проте які це запозичення! Знаєте, в одному з романів батька-засновника сучасного кіберпанку Вільяма Ґібсона, без якого не було б ні «Привида в латах», ні «Матриці», є пес-убивця, який висаджує у повітря машину з головним персонажем (тому далі, природно, доводиться бути кіборгом). Розумні й не менш агресивні щуро-пси є в романі «Лавина» іншого культового кіберпанкера Ніла Стівенсона. Звідки собаки? Одразу згадуємо пса-робота, який має виконати вирок підозрюваному в «451° за Фаренгейтом». Здається, машина, що переслідує і вбиває, — саме звідси. Але це лише моє припущення. Натомість сам Бредбері зізнається, де взяв пса, надзвичайно легко: це собака Баскервілів, запозичена в Конан Дойла. Але як же вона змінена! Наш автор вигадує майже повністю іншого персонажа! Це кіберпес і він лякає нас зараз не менше, ніж його прототип наприкінці ХІХ сторіччя лякав сучасників Конан Дойла. Сарказм антиутопії Бредбері в тому, що пес повертається, а поліцейські, замість знищити його, як колись Лестрейд, самі ж цю машину смерті програмують і нацьковують. Холмса з Ватсоном просто немає — отже, немає й порятунку. Вихід, який Бредбері пропонує наприкінці своєї антиутопії, хоч і оптимістичний, проте більш ніж примарний.