Майстерність, якої досягає людина зі значною практикою (скульптор, хірург, атлет, письменник), виводить її на такий рівень, коли вже не потрібно думати про кожен свій наступний крок. Різець, скальпель, м’язи ніг, рук та мозок рухатимуться наче самостійно, скоряючись найтоншим імпульсам зсередини самого єства особистості. Одного дня ми сягнемо досконалості й зможемо написати що завгодно.
Але де взяти сюжет?
Крім глобальних розмірковувань, які можуть прозвучати аж надто оптимістично й тим викликати деяку недовіру, Рей Бредбері дає й значно чіткіші поради. Він американець, а отже — прагматик, тому про власні підходи до письма говорить доволі конкретно. Де знайти сюжет? От варто просто зараз сісти за стіл (нам тепер — за ноутбук) і написати про десять речей, які ми любимо, які ненавидимо, які нас дратують. Зробили? От про це й треба писати, каже Бредбері. І ми одразу матимемо 30 потенційних сюжетів, 30 наших правд, про які точно говоритимемо схвильовано і переконливо.
Абстрактний, не пов’язаний із особистими переживаннями сюжет, який автор чи авторка штучно надумують і вимучують в оповідання чи роман, ніколи не матиме успіху. Натомість речі, які ми любимо чи ненавидимо, завжди будуть залишатися важливими для нас самих, зворушуватимуть нас під час письма й опісля, а тому мають всі шанси захопити й читача.
Бредбері бачить дві хибні мотивації письма. Не можна писати задля грошей і не варто писати заради визнання високочолою критикою. Ну, так, і те, й те важливе: добре, якщо ваші тексти купують й ви маєте від того прибуток, добре, якщо ваше експериментування зі стилем чи іншими чинниками форми приверне увагу серйозних критиків. Але ці мотивації не можуть домінувати! Тим більше, не слід сподіватися на зиск і визнання надто рано — молодим авторам узагалі краще про таке не думати. Подібні устремління завадять мислити про головне — про любов та ненависть. І тоді нізвідки буде брати вдалі сюжети.
Щоб не залишитися без історій, які можна реалізувати, черговий раз сівши за друкарську машинку, Бредбері використовує ним самим придуманий прийом, який я б назвав прийомом відкладених асоціацій. Бредбері вірить, що сни якось дозволяють комунікувати з музою, а тому кожного ранку, щойно прокинувшись (перш ніж сідати за оповідання), ще у напівсні він хапає ручку й фіксує на папері перші кілька слів, котрі спадають йому на думку.
Це можуть бути зовсім різні слова, жодним чином не пов’язані між собою. Утім, певен Бредбері, вони мають зв’язок із дечим глибшим — зі спогадами, які продовжують непокоїти чи тішити десь у глибинах нашої свідомості.
Через якийсь час, нехай пройде кілька днів чи навіть місяців, варто розгорнути блокнот — і слова спрацюють, як тригери, які ввімкнуть у нашому мозку приспані історії. За кожним таким словом стоїть щось особливе, тож варто уважно придивитися до нього, вловити асоціацію і вийти на протосюжет. Далі можна спокійно сідати до праці — оповідання напише себе саме, лиш водячи вашою рукою.
Саме тоді автора охоплює справжня радість письма. Це радість від пригадування, розгортання асоціації в історію, яка просто у нас на очах перетвориться в сюжет. Якщо ми маємо ще й достатню практику письма, можна розслабитися і не думати. Відчуття легкості, яке супроводить таку натхненну працю, Бредбері оголошує найвищим щастям — це радість автора, що творить свій світ.
Хіба нас тепер здивує, що цей чоловік розповів людству про Марс? Його бажання письма обернулося фантазіями та прозріннями. Перепустивши уявне через фільтри своїх особистих переживань та прагнень, він створив настільки переконливу панораму Червоної планети, що згодом сам мусив застерігати читачів: не вірте мені, це все вигадки. А проте, силу його письма не подолати. Образи оприявлені, а сюжети розказані, тож коли людство почне колонізацію Четвертої планети всерйоз, не виключено, що ми побачимо там білосніжні міста та жінок із золотавими очима.