2007 — помирає в Нью-Йорку у віці 84-х років
Коли гумор стає чорним
Якщо комусь потрібно буде навести приклад письменника, який усю свою творчість присвятив антивоєнній темі, то ось він перед нами — Курт Воннеґут. Спочатку його життя складалося дуже подібно до життя Рея Бредбері, навіть краще. Батько був успішним архітектором і хоча й втратив роботу під час Великої депресії, проте зумів утриматися на плаву й разом із тим не травмувати нестатками Курта в перші роки життя. Той навіть потім жартував: «письменникові соромно в такому зізнаватися, але в мене було щасливе дитинство». І стартував Воннеґут із майже мегаполіса (Індіанаполіс удесятеро більший від невеликого містечка Бредбері), і опинився потім у Корнельському університеті, а не продавав газети на вулицях Лос-Анджелеса. Після війни також вивчав антропологію в університеті Чикаго. Можливо, справа саме в іншій освіті: те, що Рей відкриває для себе із захопленням, яке часто межує з наївністю, Курт просто скептично перетравлює і кладе на якусь із поличок власної вченості. Ну, й ще одна разюча відмінність: Бредбері списали в тил, а Воннеґут пішов на фронт.
Пережите на війні закреслює попередні, ще університетські, спроби письма. Курт служить у піхотній дивізії, потрапляє у танкове оточення і в полон, а потім — переживає нищівне бомбардування Дрездена союзною авіацією. Його вважають класиком «чорного гумору», то, думаю, витоки такого ставлення до життя слід шукати у тому дрезденському досвіді: конвоїри-німці ховають американських військовополонених у підвал, щоб ті не загинули від американської бомби. Далі гине більшість і конвоїрів, і полонених. Курт виживає, підіймається на поверхню і бачить, що місто перестало існувати. Після такого або мовчиш, або пишеш крізь істеричний сміх.
Майже все, що він написав, містить якісь зв’язки із жанром антиутопії або є антиутопією, як перший роман 1952 року «Механічне піаніно». Але тут ще все досить звично: привілейований клас інженерів-менеджерів і упосліджені колишні робітники, що повтрачали роботу й засоби до існування через механізацію виробництв. Тотальна машинізація праці, а згодом — і самої людини є провідною темою Воннеґута, поряд із антивоєнною. Люди так багато вбивають, бо насправді вже є машинами. На вигаданій автором планеті Тральфамадор, що з’явиться у його наступних романах, про машинну сутність людської раси давно відомо. Нові луддити з його першого роману організовують підпілля для знищення машин, проте армія швидко наводить порядок. Та вже у «Механічному піаніно» є елементи, що дозволяють говорити про кардинальний перегляд письменником канонів антиутопічного жанру. Воннеґут створює парадоксальну антиутопію. У всіх класичних творах такого типу («Ми» Євгенія Замятіна, «Дивний новий світ» Олдоса Хакслі, «1984» Джорджа Орвелла, «451° за Фаренгейтом» Рея Бредбері) індивіду протистоїть тоталітарна влада, яку більшість приймає зі страху, багато хто любить за дароване почуття безпеки й лише одиниці вирішують повстати проти неї. Але влада в усіх цих утопіях має спільну особливість — у неї є центр, осердя. Нехай умовно, але її персоніфіковано в окремих персонажах-антагоністах (Благодійник, Мустафа Монд, О’Браєн, Капітан Бітті). У Воннеґута такого центру немає — просто незрозуміло, де це зло. Або ж джерело зла надто близько до тих, хто бореться з ним; часто виходить, що повстанець сам є частиною системи, якій має кинути виклик. У «Механічному піаніно» центральний персонаж Поль Протеус є сином одного із найбільш впливових можновладців, а в «Колисці для кішки» (1963) ще питання, хто є серйознішим джерелом контролю на уявному Сан Лоренцо — диктатор Папа Монзано чи «переслідуваний» пророк Боконон. Справжній апокаліпсис трапляється тут доволі випадково. Незрозумілі експерименти ставить над землянами раса траль-фамадорців, що фігурує в «Сиренах Титана» (1959), «Бойні №5» (1969), «Фокусі-покусі» (1990) та «Часотрусі» (1997). У «Галапагосах» (1985) людство стає щасливим (і пухнастим), втративши за мільйон років еволюції головну свою проблему — занадто важкий мозок.
Романи-катастрофи й антиутопії Воннеґута вважають не такими знаковими, їх менше знають та цитують — це факт. Зважусь припустити, чому. Попередники-сучас-ники автора, вже згадані антиутопісти від Замятіна до Бредбері, та й наступники/наступниці, як Ентоні Берджес у романі «Механічний апельсин», Кен Кізі у «Пролітаючи над гніздом зозулі», Марґарет Етвуд у «Щоденнику покоївки», Вільям Ґібсон у «Нейроманті» чи Брюс Стерлінґ у «Розпаді», відтворюють в антиутопії романтичну колізію: індивід кидає виклик системі та найчастіше — гине. Інколи рятується, але система контролю й гноблення залишається незламною. Можна сказати, що Воннеґут, порушуючи чистоту жанрової схеми, ставить на місце романтичної сюрреалістичну антиутопію, де годі шукати прозорої логіки.