Цілком у згоді з уявленнями сюрреалістів, у Воннеґута всі явища та речі довільно змінюють свої первісні, знайомі нам характеристики: неясно, хто і що контролює, бачимо, кого гноблять, проте незрозуміло, чи точно шкодить таке гноблення (вища раса тральфамадорців, наприклад, прагне землян розвинути — хоч і питання, чи вже аж так прагне). Втім, є шанс, що всі врешті стануть щасливими, проте без мозку. Або просто перейдуть в інший вимір, якщо цей не сподобається. Словом, надто фантастичними, надто парадоксальними є антиутопії Воннеґута, щоб ми в них вірили та лякалися їх. Перший роман «Механічне піаніно» написаний ще цілком у традиційній канві жанру, проте варто дійти до «Галапагосів» й ми чітко побачимо основний чинник, що руйнує будь-який переляк — сміх. Механіка «чорного гумору» якраз у тому, що комічний ефект стосується речей, із яких, як правило, не сміються. Розбилася бурулька і вся планета замерзла? Пілот випробовував нове паливо і підірвав галактику? Людство перетворилося на юрмище пухнастих тюленів? Усі апокаліпсиси у Воннеґута кумедні. Як же це до смішного тупо, наче каже нам автор, ми можемо підірвати себе ядерною бомбою! А то й ще ефективніше, ще потужніше — термоядерною!
«Чи здатна розумна людина, враховуючи досвід минулих століть, мати хоч малу надію на світле майбутнє людства?» — запитує у своїй праці пророк Боконон. Увесь том, що мав би містити розмірковування над цією загадкою, складається лише з одного слова — «Ні». Знову чорний скепсис, знову веселий песимізм. Десь так закінчуються усі твори Курта Воннеґута.
Написав він чимало: 14 романів, кілька збірок оповідань (ще 5 з’явилося упродовж шести років після його смерті), до десятка книг есеїстики. Крім семи уже згаданих найвідоміших книг, варто звернути увагу на роман «Сніданок для чемпіонів» 1973 року, де владу над індивідом зненацька захоплює… автор. Фантастичний сюжет: суперпопулярний письменник Кілґор Траут, alter ego Воннеґута, що з’являється у багатьох інших його текстах, пише книжку, котра переконує багатого й трохи божевільного бізнесмена Двайна Гувера, що крім нього всі довкола роботи. Гувер стає вже «зовсім не трохи боже-вільним» й намагається завдати якомога більше шкоди «роботам» довкола. Так-так, книги шкідливі, наче кпить собі автор, визираючи з-за лаштунків тексту. Він і справді з’являється в романі особисто — щоб пояснити Кілґору Трауту, що той також лише персонаж. Власне, коли Воннеґут намагається переконати Траута, що зараз-от дарує йому свободу мислення, той не дуже вірить. Із деяких матриць виходу просто немає: персонажі будуть любити автора або будуть ненавидіти — як він захоче. Чи все-таки персонаж може вийти з-під контролю свого творця? А ми маємо власну волю, коли на нас дивиться Бог?
Граючись парадоксами, Воннеґут насправді виходить на питання глобальної ваги. Вони настільки складні, що людині марно тішити себе думкою про можливість знайти на них відповідь. Читати Воннеґута, письмо якого завжди стилізоване під довірливу розмову, екстремально легко — незчуєшся, як уже пірнув у саму гущавину його тексту й перебуваєш у самому вирі проблем, які досі постійно відсував убік через їхню незручність та заплутаність. Але це може й дратувати: якщо автор заставляє нас про такі речі думати, то чому врешті не дає відповідей, чому не показує виходу? Чи здатна розумна людина…? Ні! «Не читайте, бо тут усе брехня» — застерігає Боконон.
Заплутується і сам Воннеґут. Він намагається виборсатися із дрезденської травми у 50-х, проте далі іде ще дві війни — холодна і в’єтнамська. Після «Сніданку для чемпіонів», тобто у другій половині 70-х, його талант, здавалося, слабне, а на початку 80-х письменник взагалі потрапляє у смугу серйозної депресії. Лише поява пухнастого людства в «Галапагосах» вказує, що до нього повертається почуття гумору та в’їдлива сатира, а отже — і смак до життя. Такою є вся його творчість: раз переживши травму війни, він і надалі гостро реагує, коли десь починають падати бомби. Реагує парадоксально — напівбожевільним сміхом там, де ніхто більше не наважився б сміятися.
Поряд із «Прощавай, зброє!» (1929) Ернеста Хемінгуея та «Пастки-22» (1961) Джозефа Геллера, роман Курта Воннеґута «Бойня №5» є класичним зразком антивоєнного роману. Його «Сирени Титана» та «Колиска для кішки» співмірні з «Убіком» (1969) та «Чи мріють андроїди про електричних овець?» (1968) Філіпа К. Діка, «Вигукують лот 49» (1966) та «Веселкою гравітації» (1973) Томаса Пінчона й провіщають появу через кілька десятиліть романів кіберпанку. Постійне іронічне втручання автора у свій текст, коментування та гра з читачем де-факто є постмодерними прийомами, які використовуватимуть чільні автори жанру, зокрема Дональд Бартельм у своїй «Білосніжці» (1967) та Джон Барт у «Химері» (1972). Воннеґут лише використовує прийом, проте сам постмодерністом не є: йому надто болить сказане, його гра та навіть його комізм у своїй сутності залишаються серйозними.