Щоправда, зважаючи на середній вік читачів серйозних романів (десь від 20 до 40), це правило неминуче обернеться вимогою мати у своєму тексті десь такого ж віку персонажів обох статей (а може, і кількох ґендерних ролей), щоб читачі точно знайшли за кого переживати. У світовій літературі, як виглядає, популярною є також зв’язка старший-молодший, що бачимо і в Джойса, і в Еко, і ще багато в кого. Лише Кафці те байдуже — всі мусять уявляти себе на місці К. Можливо, тому його так рішуче приймають або не приймають?
Далі (3), як на мене, — золоте правило, яке продовжує попереднє: кожен персонаж має хотіти чогось, навіть якщо це просто склянка води. Цей заклик спрямований проти зайвих і блідих персонажів, він спонукає автора дати їм свободу дій і можливість висловити свої гіпотетичні прагнення та імпульси. Тут доведеться про-думувати логіку кожного/кожної з них, а далі вже не відступати, наче й справді даючи постаті «вільну волю».
Персонажів самого Воннеґута цілком можна класифікувати за різними типами психологічних акцентуацій: посилена увага до непересічних ідей, об’ємний та діалектичний розгляд думок та станів (щойно я уникнув слів відхилення, параноя та шизофренія). Його персонажі справді прагнуть і, у першу чергу, прагнуть спокою та щирості. Вони уникають клішованих бажань, які Воннеґут також назвав би машинними.
Наступне правило (4) пояснює, як виконати вимогу попереднього: кожне речення мусить робити одне з двох — розвивати когось із персонажів або рухати дію. Орвелл встає і аплодує, ми приєднуємося. Це проти зайвих слів, це для динаміки сюжету.
Здається, так під загрозою опиняється реалізм із його розлогими описами, що можуть персонажів та історії стосуватися опосередковано, а для письменника-реа-ліста бути самоцінними: просто покажу вам це місто чи цей острів і т. д. Ну, це логічно: який там із Воннеґута реаліст? Ми вже домовилися, що він сюрреаліст — у нього он час то зупиняється, то тече одразу в кількох темпах і вимірах.
Слідом звучить правило (5): починайте якомога ближче до кінця історії. Це, знову ж, проти багатослів’я й одразу передбачає лаконічну композицію. Звісно, кожна історія повинна містити щось найцікавіше, якийсь цимес — кульмінацію, тому Воннеґут радить починати якомога ближче до неї і закінчувати майже одразу опісля. Сам він не дуже такого дотримується, але принцип насправді хороший.
Навіть якщо інші поради з часом забудуться, то наступна (6) точно запам’ятається усім: будьте садистами! якими б милими та невинними не були ваші персонажі, нехай з ними трапляються жахливі речі, щоб читачі побачили, з чого вони зроблені. Тут знову дві великі правди. Якщо читачеві показати невинних героя чи героїню, а потім з ними почне діятися щось жахливе, або щось подібне стануть чинити вони самі (пам’ятаєте цих японських дівчаток із закривавленими ножами?), гостра цікавість точно гарантована. З героями Воннеґута постійно трапляються жахливі речі, а для Генрі Міллера або Чарльза Буковскі це взагалі наріжний камінь творчості.
З іншого боку (хоча навряд чи автор це закладав свідомо), крізь те правило проривається романтичне «я, я тут автор!». Сила творчості в оцій обіцянці: письменник чи письменниця можуть зробити все зі своїми персонажами та з населеним ними світом. Можуть бути зайчиками, а можуть — садистами. Воннеґут радить останнє.
Передостаннє правило (7) теж закликає до ощадливості: намагайтеся захопити [своїм текстом] одну конкретну людину. Якщо ви відкриєте вікно і, так би мовити, захочете обійняти весь світ, ваше оповідання застудиться. Це психологічно дуже комфортна і правильна порада. Вона одразу ж застерігає від мрій про глобальну популярність і бажання написати текст, цікавий абсолютно для кожного. Ні, тут нема заперечення першого правила, тут порада уявляти собі не абстрактного читача, не читача взагалі, а когось більш визначеного, зрозумілого. Можна навіть із рідних/ знайомих почати — ми можемо написати історію, яка вразить їх? Це має бути першим кроком, на шляху до ширшої популярності.
Останнє правило (8), майже всупереч своєму змісту, кольорове та багатослівне. Відчувається, що автору вже набрид вступ і роздавання порад, він хоче швидше пірнути у вигаданий світ своїх оповідань. Воннеґут наостанок радить: дайте читачеві так багато інформації й так швидко, наскільки це можливо. Геть саспенс! Читачі повинні настільки добре розуміти, що відбувається у вашій історії, щоб могти закінчити її самостійно, навіть коли останні кілька сторінок з’їдять таргани. У мене доволі часто під час читання було враження, що кінцівки текстів Воннеґута поїли таргани, але навіть коли фінал є, ми ніколи не знаємо точно, що відбувається. Мені надзвичайно подобаються Воннеґутові правила, але сам він творить не за ними. Більше того, перерахувавши їх, автор одразу пише, що сильні письменники (і письменниці, як Фланнері О’Коннор) порушували практично кожне з них. Тут є відмінність: Воннеґут хороший лектор, який знає, як все має бути, але він також чесний автор, що розуміє необхідність ламання правил.