Третє продовжує друге: оскільки манера викладу проста до простацької, то багато речей бачимо в його романах наче вперше. У теорії літератури це називають очудненням — Воннеґут ним володіє досконало. Це так, наче дитина, або іноземець, або тральфамадорець побачили вперше — та що завгодно — американський прапор, жіночі трусики, курку, гадюку (ага, можете глянути ще й наївні малюнки того всього, додані самим Воннеґутом до «Сніданку для чемпіонів»). Власне, отим уперше-глядачам дивно й вони намагаються описати, що бачать. Нам теж дивно, бо нам показують не ті риси речей, до яких ми звикли. Нам показують світ по-новому. А ще якось так доморально, ніби в той час, коли люди ще не встигли накласти на все свої упередження, забобони та заборони. І нам кумедно і затишно, ми хочемо, щоб такий невинний світ існував.
Але ж хіба інший світ придумати складно? — примружилися б Кілґор Траут і сам Курт Воннеґут? Адже ми знаємо від тральфамадорців, що вимірів є кілька і поганий розвиток подій — то лише в одному з них. Воннеґут перемагає дійсність, яка травмує його, — придумує собі багато інших «дійсностей», розвиває їх та населяє. Він, звісно, починає писати, аби знешкодити власних демонів, але насправді здатен суттєво допомогти нам із нашими. Це автор, що цілком може підійти, покласти тобі руку на плече й сказати щиро: чуєш, якщо тобі не подобається твій вимір, то сядь і придумай собі новий.
Коли література рятує
Основні дати з життя Мілана Кундери
1929 — народився у місті Брно (Моравія)
1967 — друкує перший роман «Жарт»
1968 — радянська окупація Чехії та Словаччини
1975 — емігрує до Франції
1984 — виходить найвідоміший роман «Нестерпна легкість буття»
1993 — публікує книгу про філософію роману «Порушені заповіти»
Танком по мріях
Світ Мілана Кундери розламався, коли йому було 39 років. У 1968 році радянські танки увійшли в Прагу та інші міста Чехії і Словаччини, щоб навчити тамтешніх громадян, що то значить — справжня демократія. Відлига, коли можна було мріяти, що залізна завіса ізоляції країн соціалістичного табору впаде, закінчилася. Ціле покоління митців, які для своєї творчості конче потребують свободи, за кілька днів утратило перспективу на найближчі двадцять років. Кундера був серед них.
З-поміж персонажів цієї книги чеський автор єдиний, кого історія грубо турнула на узбіччя, перекресливши першу половину його життя. Дивовижно, що він знайшов сили підвестися після падіння. Крісті дві війни пропрацювала в госпіталі, важко пережила смерть матері та розлучення. Орвелл розчарувався у британському лібералізмі, коли служив короні у Бірмі, та в соціалізмі, коли зіткнувся із радянськими добровольцями інтернаціональних бригад, поховав дружину, рано помер сам. Воннеґут бачив знищення Дрездена. Еко пережив війну малим хлопцем, а потім його все життя дратували італійські влада та політика. Кілька разів покидав батьківщину Льйоса, проте спершу, у 60-ті, він був ще молодий і подорож у Європу сприймав як мандрівку за новими можливостями, а у 90-ті виїхав на знак протесту, проте вже визнаним в іспаномовному світі автором. Це драми, проте таки дрібніші, ніж у чеського автора. Ще Бредбері, сонячний
Бредбері, що взагалі не знав серйозних життєвих випробувань, крім небезпек марсіанських подорожей.
Інша справа — Кундера. Окупація і згортання культурного життя Чехії припали в його біографії на ті роки, коли людина вже сформована й різкі зміни світу довкола переживає вкрай важко. Упродовж кількох днів після вторгнення стало зрозуміло, що культурне середовище, у якому він як автор уже здобув певне визнання, приречене. Життя закінчилося.
Далі було 7 порожніх років, коли забороняли й звільняли, а про жодну творчу реалізацію більше не могло бути й мови. Це типова історія, вона вельми схожа на сотні інших. На два роки молодшого від Кундери українського письменника Григора Тютюнника звільнили з роботи у 1974 році. Своїх сім років цькування Григір не витримав — за шість покінчив з життям. Ще складніше було геніальному перекладачеві Миколі Лукашу, який у 1973 році написав офіційного листа, де просив ув’язнити його замість Івана Дзюби, засудженого за відомий сам-видавний твір «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Лукаша теж одразу звільнили з роботи, заборонили друк його перекладів, почали вилучати їх із бібліотек. У 1988 році він помер від хвороб і нестатків. Мілану Кундері хоч тут пощастило: у 1975 році його запрошують викладати в невеликому французькому університеті. У 46 все довелося починати з нуля — і він починає.